Того ж таки дня Агата й Жозеф о третій годині вийшли з диліжанса на площі Вбогих, коло поштової контори. Пані Брідо, хоча й утомлена, відчула себе помолоділою, коли побачила рідне місто, де на кожному кроці натрапляла на пам'ятні змолоду речі. Місто Ісуден так чекало парижан, що звістка про їхнє прибуття за десять хвилин розійшлася по всіх кутках.
Пані Ошон вийшла до брами зустріти хрещеницю й поцілувала її, як рідну дочку. Пройшовши за сімдесят два роки життєвий шлях, воднораз і бідний на події, і одноманітний, на якому, оглядаючись, вона рахувала могили трьох своїх дітей, що всі померли нещасливими, вона витворила в собі якесь штучне материнство для молодої жінки і, як сама казала, таїла його за пазухою шістнадцять років. У провінційній глушині вона плекала цю давню приязнь, це дитинство і спогади про нього, немовби Агата була при ній; тому вона так ревно переймалась інтересами родини Брідо. Агату урочисто введено до зали, де сповнений гідності пан Ошон лишався холодним, мов крижина.
— А це пан Ошон, як він тобі видається? — спитала в неї хрещена мати.
— Анітрохи не змінився! — вигукнула парижанка.
— О, зразу видно, що ви з Парижа, вмієте говорити компліменти,— промовив старий.
Агаті представили юного Барюка Борніша — високого двадцятидвохрічного молодика,— і двадцятичотирирічного Франсуа Ошона, і юну Адольфіну, що зашарілась, не знаючи, куди подіти руки, а надто очі; бо вона не наважувалася глянути на Жозефа Брідо, що на нього цікаво дивились обидва юнаки і старий Ошон, але дивились по-різному. Скнара казав собі: "Він вийшов з лікарні, мабуть, голоднющий тепер!" А молоді — "От лобуряка! А голова яка! Цей завдасть нам мороки!"
— А це мій син-художник, мій славний Жозеф! — нарешті сказала Агата, показуючи на нього.
У слові "славний" відчувалося зусилля, яке розкривало, що на серці в Агати: адже вона думала про Люксембурзьку в'язницю.
— У нього недужий вигляд! — вигукнула пані Ошон.— Він не схожий на тебе...
— Так, пані,— підтвердив Жозеф із наївною прямотою митця,— я схожий на батька, і то не вродою!
Пані Ошон стисла Агатину руку, за яку трималась, і глянула на хрещеницю. Цей рух, цей погляд ніби промовляли: "Ох дитино моя, розумію добре, що ти дужче жалієш отого негідника Філіппа".
— Я ніколи не бачила твого батька, любий мій,— промовила вона вголос,— але тобі досить бути сином своєї матері, щоб я тебе любила... До того ж ти маєш талант, як писала мені покійна пані Деквен, єдина з вас, що сповіщала мене про вас останнім часом.
— Ну, про талант говорити рано,— відказав художник,— але з часом, маючи терпіння, я, може, допрацююсь до слави й багатства відразу.
— Малюванням? — зауважив пан Ошон з глибокою іронією.
— Ходім, Адольфіно,— сказала пані Ошон,— треба подбати про обід.
— Мамо, я піду повношу валізи, їх там привезли,— мовив Жозеф.
— Франсуа, покажи панові Брідо кімнати,— звеліла пані Ошон онукові.
Обід мали подавати о четвертій, а було ще тільки пів на четверту, тому Барюк пішов до міста розповісти там про гостей, змалювати Агатине вбрання, а надто Жозефа, чиє хворобливе, зморене обличчя в його змалюванні достоту нагадувало загальні уявлення про розбійника. Того дня в усіх оселях тільки й мови було, що про Жозефа.
— Мабуть, дочка старого Руже під час вагітності подивилась на мавпу,— казали люди,— бо її син скидається на макаку.
— В нього обличчя розбійника, а очі василіска.
— Кажуть, що він дуже чудний на погляд, аж страшний.
— Та вони, ті паризькі художники, всі такі.
— Злі, мов руді віслюки, а шкодливі, як мавпи.
— Така вже натура.
— Я щойно бачив пана Босьє, то він каже, що не хотів би спіткати його вночі десь у лісі. Він його бачив у диліжансі.
— Щелепи в нього конячі, а руками розмахує, наче божевільний.
— Цей молодик, видно, здатен на все; це, певно, він збив з пуття брата, гарного, рославого хлопця.
— Сердешна пані Брідо, видно, не дуже щаслива, маючи такого сина. А що як його попросити змалювати нас?
Ці висловлювання, рознесені по місту наче вітром, розбудили надзвичайну цікавість. Усі, хто мав право заходити до Ошонів, вирішили, що навідають їх увечері, аби придивитись до парижан. Прибуття цих двох людей до такого застійного міста, як Ісуден, справило такий ефект, як деревина, що впала в ставок із жабами.
Перенісши свої та материні речі в дві мансардні кімнати й оглянувши їх, Жозеф почав оглядати весь тихий будинок, де стіни, сходи, панелі не мали ніяких прикрас і дихали холодом, де не було нічого, крім найпотрібнішого. Його ніби скувало це перенесення з поетичного Парижа до німої, сухої провінції. Та коли, спускаючись, він побачив, як пан Ошон сам нарізає для всіх по скибці хліба, то вперше в житті зрозумів Мольєрового Гарпагона.
"Краще було б оселитись у заїзді",— подумав він.
Обід підтвердив його побоювання. Після супу, такого прозорого, що видно було: тут важить більше кількість, ніж якість,— подали варене м'ясо, урочисто обкладене петрушкою. Овочі, подані на тарелі, видно, числились за окрему страву. М'ясо царювало на столі посеред іще трьох тарелів: із крутими яйцями та щавлем, що стояли навпроти овочів, та ще з салатом, заправленим горіховою олією, а навпроти були маленькі горщечки з кремом, у якому ваніль замінював підсмажений овес, такий схожий на ваніль, як кава з цикорію на мокко. Цю сервіровку, схвалену пані Ошон, доповнювали дві тарілки на кінцях столу, з маслом та редискою, чорною редькою та корнішонами. Славна старенька кивала головою як жінка, щаслива тим, що її чоловік, принаймні першого дня, зробив усе як слід. Старий у відповідь знизав плечима і глянув так, ніби промовляв: "Це через тебе я таких дурниць наробив!"
Як тільки пан Ошон відрізав кожному скибочку м'яса, з підошву бального черевичка завтовшки, натомість поставили трьох голубів. Проте вино замінили старим, 1811 року. На бабусину пораду Адольфіна поставила з обох кінців столу букети.
"Як війна, то вже війна",— подумав художник, дивлячись на стіл. І заходився їсти, як людина, що поснідала у В'єрзоні о шостій годині ранку чашкою препоганої кави. Коли Жозеф проглинув свій хліб і попросив ще, пан Ошон підвівся, повільно знайшов у глибокій кишені сурдута ключ, відімкнув буфета в себе за спиною, вийняв половину дванадцятифунтової хлібини, урочисто відрізав від неї скибку, розрізав на дві, поклав на тарілочку й подав її через стіл молодому художникові мовчки й незворушно, мов старий вояк, що каже собі перед боєм: "Ну що ж, сьогодні мене можуть і вбити". Жозеф узяв половинку скибки й зрозумів, що просити ще хліба не слід було. Нікого в родині не здивувала ця сцена, така огидна для Жозефа. Розмова точилась далі. Агата довідалась, що дім, де вона народилась, той будинок, що її батько успадкував по Деквенах, купили Борніші, й виявила бажання побачити його.