— Гаразд, може, це й щаслива ідея. Велике вам спасибі.
Другого дня я сказав однести до неї свого Христа, а ввечері того ж таки дня направив туди барона де Сент-Опіталя.
Протягом трьох місяців посилав я до неї найкращих, найпевніших із моїх клієнтів. Та про неї не мав жодної звістки.
Одного разу, коли завітав до мене якийсь іноземець, що дуже погано розмовляв французькою мовою, я намислив повезти його сам до Саморіс — і глянути, що там і як там.
Лакей, одягнений у все чорне, зустрів нас і провів до гарненького салону, темного, зі смаком умебльованого, де нам довелося кілька хвилин зачекати. Вона вийшла — чарівна, привітна, — подала мені руку, попросила сідати. Коли я їй сказав, чого ми саме прибули, вона подзвонила.
Ввійшов лакей.
— Підіть запитайте в панни Ізабелли, — сказала вона, — чи можна нам зайти до її каплиці.
Дівчина сама принесла відповідь. Було їй років п’ятнадцять. Скромна, мила, вона так і дихала свіжістю молодого віку.
Вона захотіла сама провести нас до каплиці. Каплиця та нагадувала будуар святенниці, де палала срібна лампада перед Христом, моїм Христом, покладеним на чорному оксамиті. Обстановка була чарівна, дуже вдала.
Дівчина перехрестилась і промовила:
— Погляньте, панове, правда ж він прегарний?
Я взяв статуетку, розглянув її й оголосив, що це дуже коштовна річ. Іноземець також подивився на неї, але, здавалося, його куди більше цікавили мати й дочка, ніж Христос.
В їхньому домі прегарно пдхло — фіміамом, квітами, парфумами. Людина почувала себе там якнайкраще. Це було-таки справді комфортабельне житло, що так і закликало залишитися в ньому.
Коли ми вернулись до салону, я порушив, дуже обережно та делікатно, питання про ціну. Пані Саморіс, опустивши очі, заправила п’ятдесят тисяч франків.
І додала:
Коли б ви хотіли подивитись іще раз, то я буваю, добродію, щодня до третьої години вдома.
На вулиці іноземець почав мене розпитувати про баронесу, що дуже припала йому до вподоби. Опісля я не чув нічого, ні про неї, ні про нього.
Минуло ще три місяці.
Якось уранці, тижнів два тому, вона завітала до мене саме під сніданок і вклала мені до рук гаманець із грішми:
— Друже мій, ви ангел. Ось вам п’ятдесят тисяч франків. Я сама куплю у вас Христа і плачу за нього на двадцять тисяч більше, ніж стояло в нашій угоді, але з умовою, щоб ви завжди… завжди посилали до мене клієнтів… бо мій Христос… іще продається.