— Се правда. Якби був до нас обізвався, ми були б йому дали без торгу десять тисяч. Бо там, пане, маєтки були! А жид за п’ять тисяч узяв. А скоро гроші в жменю, наш Панаско сів на ту саму жидівську таратайку, якою приїхав, та й дмухнув із села.
— Наші люди аж тоді довідалися про його вчинок, як виїздив. У селі крик зчинився. Повибігали з хат баби, чоловіки, кленуть Панаска, гукають за ним: "Юда! Юда! Батьківщину продав!" Далі молодші за грудки, за камінці, давай шпурляти за ним та все кричать: "Юда! Юда!" А стара Безкрилиха вискочила зі свого обійстя, стала серед дороги перед його фірою та кричить: "Панаску! їдеш уже? Та чекай, іди на цвинтар, вели відкопати тата та покласти по-людськи, бо він у гробі перевернувся!" Але фірман-жид штовхнув стару дишлем у груди, перевернув у сніг, бо то зимою діялося, та й погнав світами. І відтоді вже ми не бачили Панаска і не чули, що сталося з ним.
— Та вже певно, що добра йому не буде! — задумано мовив другий селянин.—Де ж би пан біг міг благословити такого чоловіка!
Отся відомість була для мене такою несподіванкою, що довго я попросту не міг отямитися... "Як-то,— думалось мені,— той Опанас, що, бачилось, так усім серцем і всею душею прилип був до своєї батьківщини, жив у ній думками і жив нею,— він мав би ні з сього ні з того продати її, та й ще жидові?" Відомість була неправдоподібна, дика, та проте сумніватися про її правдивість не було ніякої можності. Я пробував вдумуватися в її причини, та не міг нічого придумати. Вчинок Опанаса був для мене загадкою, над якої розв’язанням я мучився досить довго, та, не догадавшися нічого, покинув думати, хоч у глибині душі якось не важився з повним переконанням повторити окрику: "Юда! Продав батьківщину!"
III
Від того часу минуло десять літ. Доля кидала мене в різні боки, водила по різних закутках нашого краю і робила зо мною всілякі експерименти, чи, як кажуть, держала зо мною тверду школу. Одна її лекція завела мене в один із найглухіших закутків наших гір, до села, позбавленого всякої комунікації, доступного звичайно хіба верхи або зимою саньми, затесаного між великими лісами, крутими горами і рвучою гірською рікою. В чудовій, затишній долині, обставлене темними стінами лісів, лежало невеличке сільце, радше подібне до пустельницького скита, ніж до новочасної оселі, тим хіба новочасне, що в ньому невилазно гніздилася зовсім не ідилічна біднота, бруд, убожество та темнота. Сільце з невеликою церковцею на однім горбику і з просторою та невимовно брудною коршмою внизу при одинокій вулиці, що заразом була ложищем маленького гірського потоку, тулилося, як сирота, одним своїм кінцем до чорного бору, другим губилося в яру над рікою. Від хаток, не отінених ніякою садовиною, крім верб та смерек, вибігали дві-три стежки на супротилежну гору, внизу покриту худими вівсяними нивками, а далі обгорілими пеньками недавно спаленої "пасіки"1 та корчами ялівцю. Сі стежки — то була одинока комунікація, що вела з сього світом забутого закутка далі на Бескид і в Угорщину.
Мені приходилося їхати з Угорщини і минути те село, не зупиняючися. Ми їхали верхи з провідником — угро-руським парубком із одного пограничного села. Ми поспішали, щоб на вечір добратися до найближчого місточка, та наш план перемінила ріка. Минулої ночі в горах упав сильний дощ, і коли ми доїхали до ріки, ми побачили здоровий, жовто-каламутний вал, що зі скаженим клекотом, пінячися, б’ючись о береги та котячи по свойому дну з глухим гуркотом грубе каміння, сунувся вниз, перериваючи всяку комунікацію нашого села з дальшим світом.
Коли ми почали з’їздити над сам бережок ріки, з одної хати вийшов чоловік і, побачивши нас, почав махати нам обома руками і кричати щось. Хоч і як недалеко було від нас до нього, але за ревом та клекотом води ми не могли розібрати ані одного слова.
— Що-що? — закричав з усеї сили мій провідник.
Чоловік переліз тим часом два перелази, відчинив ліску і вийшов на вулицю проти нас.
— Та куди там їдете? — запитав він, не здоровкаючися з нами.
— Хочемо на другий бік,— мовив провідник.
— Та не видите, що вода велика?
— Та видимо. А не покажете нам, куди тут переїхати?
— Хіба перескочите,— мовив чоловік, здвигнувши плечима.
— Як то? — запитали ми обидва враз.
— А так, що броду не є.
— А може, де міст?
— Моста не є.
— А може, добра кладка?
— Кладки не є.
— Ну, а так переїхати не можна?
—Каміння несе. Коням ноги потре.
— Ну, то що ж нам робити?
— А перечекати, аж вода впаде.
— А коли впаде?
— Чей, завтра.
— Значить, доведеться ночувати,— мовив я, обертаючися до провідника.— Не знаєте, де би тут переночувати?— додав я, обертаючися до місцевого чоловіка, бачачи, що мій провідник стоїть заклопотаний та чухає потилицю.
— Та де би? Хоба в коршмі.
Я зирнув питаючим оком на свого провідника. Сей усе ще стояв, держачи за поводи наших коней, і одною свобідною рукою чухався по потилиці.
— Ну, що, Михайле? — запитав я, бачачи, що він не говорить нічого.
— Та нічого, прошу пана.
— Підемо ночувати до коршми?
— Як пан знають. Я не піду.
— А то чому?
— Я вже раз ночував там та й заклявся не ночувати більше.
— А то чому?
— Тут, прошу пана, найкусливіші блощиці на всі гори.
Відповідь була коротка і переконуюча. Я обернувся знов до місцевого чоловіка.
— А не можна би проситися до вашого єгомостя на ніч?
— У нас нема єгомостя. До нас доїздять що дві неділі на відправу.
'— А може, до якого газди?
— Та не знаю. Може би... Лиш не знаю, у кого би?
А потім, подумавши хвилину, він додав:
— Хоба би у нашого навчителя.
— У вас хіба є навчитель?
— А є.
— То, значить, є й школа?
— А є. Вже п’ять літ маємо чколу.
— А де ж той ваш навчитель?
— Та недалеко. Он тут за коршмою.
І він показав нам дорогу. Було справді недалеко. По дорозі, йдучи стежкою понад потоком, що заступав місце головної сільської вулиці і якого берегом провідник проводив коней, я встиг розпитати у чоловіка, що їх навчитель молодий іще чоловік, живе сам, нежонатий, не виїздить майже нікуди з села, що у нього не буває ніхто чужий і що громада досить задоволена з нього, бо вчить дітваків пильно, не б’є в школі та й і з людьми людяний: у всьому порадить і не одного й грішми порятує, хоч сам живе бідно. Отак розмовляючи, ми дійшли до "чколи", що стояла на крутому березі над потоком. Заїзду до неї не було ніякого, тільки стежка горі невеличким пустим огородом. Школа була така ж сільська хата під соломою, як і інші, збудована хіба остільки відмінно від селянських, що складалася з двох половин, переділених вузькими сіньми. Одна половина з трьома вікнами до городу — се була шкільна зала, а друга з двома вікнами — помешкання вчителя. Перед сею половиною огород був скопаний, засаджений яриною, з-між якої тут і там виростали гарні щепки яблунь та груш; пліт отінювали густі корчі насадженої малини, порічок та "веприн"*. В однім куті стояла альтанка, отінена густим диким хмелем та обсаджена смерічками. Смерічки, засаджені в два ряди перед дверима, по п’ять у кождім ряді, заступали місце ганку. Двері були заперті, але вчителя ми застали в альтані. Пора була літня, вакаційна, і шкільного заняття не було; він, очевидно, порався в своїм огороді, а тепер відпочивав у альтані та покріплявся квасним молоком і чорним житнім хлібом.