– Гренель, – підхопив візник, кивнувши головою. – Бачите, є ще інший палац – графа й маркіза де Босеанів на вулиці Сен-Домінік, – додав він, піднімаючи підніжку.
– Знаю, – сухо відповів Ежен.
"Сьогодні з мене, здається, всі глузують, – подумав він, кидаючи капелюх на переднє сидіння. – Ця прогулянка дорого мені коштуватиме. Та принаймні я зроблю візит своїй так званій кузині справді по-аристократичному. Старий негідник Горіо коштує мені вже щонайменше десять франків. Слово честі, розкажу пані де Босеан про свою пригоду, – може, вона посміється. Вона, певно, знає таємницю злочинного зв’язку отого старого безхвостого щура з красунею де Ресто. Краще вже запобігти ласки в моєї кузини, ніж марно домагатися прихильності цієї розпусної жінки, яка, очевидно, ще й коштує дуже дорого. Коли саме ім’я прекрасної віконтеси має таку силу, то яку ж вагу повинна мати у світі вона сама? Спробуємо сягнути найвищого. Коли атакуєш що-небудь на небі, треба цілити в Бога!"
Ці слова коротко виражали тисячу й одну думку, що вирували в голові Растіньяка. Дивлячись на дощ, він помалу заспокоївся і підбадьорився – адже, витрачаючи свої останні дві дорогоцінні монети по сто су, він зберігає одяг, чоботи й капелюх. Не без задоволення він відчув, як візник гукнув: "Відчиніть, будь ласка, браму!" Швейцар у червоній, гаптованій золотом лівреї розчинив браму, що заскреготала на завісах, і Растіньяк з приємністю побачив, як його карета в’їхала у двір, повернула і спинилася під навісом ґанку. Кучер у грубому синьому плащі з червоною облямівкою зійшов, щоб відкинути підніжку. Виходячи з карети, Ежен почув приглушений сміх, що лунав десь із-за колон палацу. Кілька лакеїв уже глузували з цього міщанського весільного екіпажу. Їхній сміх пролунав саме в ту мить, коли Ежен порівнював свою карету з одним із найелегантніших екіпажів у Парижі, запряженим двома баскими кіньми з трояндами на збруї біля вух; вони гризли вудила, а напудрений кучер з пишною краваткою стримував їх віжками, наче вони хотіли вирватись. На Шоссе д’Антен, у дворі пані де Ресто, стояв елегантний кабріолет двадцятишестирічного молодика; у Сен-Жерменському передмісті біля ґанку розкішний екіпаж ціною щонайменше тридцять тисяч франків чекав на знатного вельможу.
"Хто ж це? – подумав Ежен, запізно зрозумівши, що в Парижі, мабуть, дуже мало ніким не зайнятих жінок і що завоювання серця однієї з цих королев мало коштувати не тільки крові. – Хай йому біс! Мабуть, і в моєї кузини є свій Максим!"
– Серце його завмирало, коли він сходив на ґанок. Перед ним відчинилися засклені двері, і Ежен побачив лакеїв, поважних, мов осли, що їх чистять скребницею. Бал, на який його було запрошено, відбувався у великих парадних покоях на першому поверсі палацу де Босеанів. Не встигнувши перед балом відвідати кузину, Ежен іще не бачив власних покоїв віконтеси де Босеан; отже, він мав уперше побачити чудеса її особистого смаку, в якому виявляється душа і вдача знатної дами. Ці спостереження були тим цікавіші, що салон пані де Ресто давав Еженові матеріал для порівняння. Віконтеса вітала гостей о пів на п’яту. П’ять хвилин раніше вона не прийняла б свого кузена. Ежена, який нічого не тямив в етикеті паризького світу, широкими білими сходами з позолоченим поруччям, червоним килимом та безліччю квітів провели до покоїв пані де Босеан, чиєї усної біографії, – одної з тих мінливих історій, які розповідають щовечора на вухо по всіх паризьких салонах, – він зовсім не знав.
Уже четвертий рік тривав зв’язок віконтеси з одним із найвисокородніших і найбагатших португальських вельмож, маркізом д’Ажуда-Пінту. То було щире кохання, яке таїло стільки принад для них обох, що вони не терпіли нікого третього. До того ж віконт де Босеан сам подав приклад публіці, змушений визнати цей морганатичний зв’язок. Усі, хто на початку їхньої приязні приїздив до віконтеси о другій годині, зустрічали там маркіза д’Ажуда-Пінту. Пані де Босеан, не маючи змоги замкнути перед ними двері, бо це було б непристойно, приймала гостей так холодно і так уважно розглядала стелю, що всі відчували, як вони їм заважають. Коли в Парижі стало відомо, що приходити до пані де Босеан між другою і четвертою не слід, вона опинилась у цілковитій самоті. В Оперу і до Буфонів віконтеса їздила у супроводі пана де Босеана й маркіза д’Ажуда-Пінту, але, бувши світською людиною, пан де Босеан, провівши їх у ложу, лишав свою жінку з португальцем. Тепер пан д’Ажуда хотів узяти шлюб із мадмуазель де Рошфід. У всьому світському товаристві тільки пані де Босеан нічого не знала про це одруження. Деякі її приятельки натякали їй на це, але вона сміялася, вбачаючи в цьому заздрісне бажання потьмарити її щастя. Тим часом про заручини незабаром мали сповістити. Красень португалець приїхав того дня, щоб повідомити віконтесу про свій шлюб; але він не наважувався ані словом натякнути на свою зраду. Чому? Певно, тому, що нема нічого важчого в світі, як завдати жінці такого удару. Деякі чоловіки краще почувають себе на поєдинку, перед лицем ворога, що цілиться їм у серце, ніж у присутності жінки, яка дві години плаче, а потім вдає, ніби вмирає, і просить нюхальної солі.
Отже, в цей час маркіз д’Джуда-Пінту сидів, мов на жаринах; він збирався йти, кажучи собі, що пані де Босеан сама почує цю новину, а він краще їй напише: завдати смертельного удару коханню легше листовно, ніж в особистій розмові. Коли віконтесин камердинер доповів про пана Ежена де Растіньяка, маркіз д’Ажуда-Пінту радісно стрепенувся. Але закохана жінка ще винахідливіша у своїх підозріннях, ніж у втіхах. Коли їй загрожує небезпека бути покинутою, вона вгадує значення якогось жесту швидше, ніж згаданий у Вергілія кінь здатний відчути далекий повів запаху, що віщує йому любов. Тож будьте певні: пані де Босеан помітила цей мимовільний, легенький, але жахливий у своїй безпосередності рух полегкості. Ежен не знав, що не можна з’являтись у будь-який паризький дім перше, ніж почуєш від друзів дому історію чоловіка, жінки і навіть дітей, бо інакше ризикуєш допуститися одного з тих необачних вчинків, коли, як образно кажуть поляки, доводиться запрягати п’ятеро волів у віз – для того, звісно, щоб вибратися з багнюки, в якій опинився. Якщо у Франції такі речі ще не мають назви, то це, безперечно, тому, що їх вважають неможливими в країні, де поголос поширюється надзвичайно швидко. Тільки така людина, як Ежен, уже сівши в калюжу у пані де Ресто, яка не дала йому часу навіть "запрягти п’ятеро волів у віз", була здатна знов узятися до свого ремесла погонича, з’явившись до пані де Босеан. Та коли пані де Ресто і графові де Траю він страшенно заважав, то тут він вирятував із скрути пана д’Ажуда-Пінту.