Маруся (обережно визволяючись, з маленькою ніяковістю). Не треба, любий. Тут видно...
Леонід (жагуче, шепотом). Жіночка моя кохана!
Маруся визволяється і встає. На лиці якась легка здивованість, хмурість,
ніяковість.
Леонід. Куди ж ти? Куди, діточко?
Маруся (поправляючи капелюх). Нікуди. Я так...
Мовчання.
Леонід (подивляючись на неї, тихо). Тобі неприємно?
Маруся (прудко сідаючи коло нього, пригортаючись). Не треба, любий, так. Добре? Мені з тобою так спокійно, а коли ти такий... мені це неприємно.
Леонід. Неприємно того, що діточка хвилюється?
Маруся. Ні... я не хвилююсь. Я з тобою не хвилююсь... І мені тим паче неприємно, що в наші чисті відносини входить... це... у тебе. Не треба більше... Да?
Леонід. І коли ми будем жить разом, то й тоді теж не треба?
Маруся. Хіба так треба жить разом? Хіба так не гарно? (Згадавши). І, крім тоґо, я тепер нізащо не можу... Ні-за-що!..
Леонід. Чого так?
Маруся. Так... Я не можу сказать... Потім, потім.
Леонід. Тайни від мене? Діточка не довіряє мені?
Маруся. Ні... Ах, ні! Але... Це не моя особиста тайна... Ну, ради бога, не треба питать мене. Потім, через тиждень, я все скажу... І потім, ось ще що: ми не будемо виказувать наших відносин перед всіма, особливо перед Трохимом... Добре?
Леонід. Перед Трохимом? Чудно...
Маруся. Ах, боже... Ти не віриш мені?
Леонід. Але чого ж "особливо". Я вірю, але, згодься сама, що це трохи дивно, через що "особливо перед Трохимом"...
Маруся. Ну, так... Ну, так треба. Мені від цього теж важко, але... Ну, дивись на це, як на жертву... а жертва не в тому, що легко, а що важко.
Леонід. Не розумію. "Жертва"... Правда, тобі так весело з Трохимом буває, що, може, не хочеться рвать з ним відносини. Отак весело смієтесь... що... Я, розуміється, не знаю... Може, це жертва й велика. Але перед любов'ю...
Маруся. Господи! Ну, я не можу сказать... (Рішуче). Не можу! Це жертва вищому... боротьбі... але не... (Встає). Он ідуть уже Трохим і Маркович. Не треба сердитись на мене... Га? (Зазира до нього). Я страшно люблю тебе... Ну? Я потім все скажу. Хіба не можна повірить моєму слову?
Леонід (натягнуто засміявшись). Ах, ти моя подвижниця хороша! (Встає). Ну, хай буде жертва... Значить, на "ви"? Добре...
Маруся. Дякую...
Входять Цінність Маркович і Трохим.
Цінність Маркович. Ну, любчики мої, до справи, до справи. (Пильно оглядає всіх). Щоб не вишукувать конспіративних квартир, давайте зараз обміркуємо одне маленьке питаннячко... Як ви на це, Марусю? Не дуже стомились? Це забере не більше п'яти хвилин...
Маруся. Я нічого не маю проти, хоч і десять. А чи стомилась я, чи ні,— це не важно для справи...
Цінність Маркович. Ви — ідеал товариша, як звичайно. Ну, а ви, панове?
Леонід (задумливо ходить по полянці). Я нічого не маю проти. Я слухаю.
Трохим (лягаючи на траву). Слухаєм!
Цінність Маркович. Так. Так от, перш усього, така річ. Публіка в тюрмі дуже хвилюється, ждучи від нас звістки. Ми таки здорово затягнули... У них уже все наготовлено. По першому знаку нашому вони підпоюють дозорця, в'яжуть і виходять у двір. А тут уже наша справа. У нас з над-вірнього боку вартовий уже підкуплений. Значить, той, що з середини, погибне... Ну, тут же... Але ми не можемо нічого робити, поки не настане черга нашого вартового. Розумієте? А це, здається, буде днів через три-чотири... Не раніше. Вони там вимагають, щоб дали їм динаміту, й вони самі зірвуть стіну, але це — дурниця, розуміється. їх переловлять зараз же усіх, і тим все скінчиться. Крім того, тепер передать у тюрму динаміт ніяк неможливо. Неможливо абсолютно. Отака, любчики, історія. Ну, так от, виходить діло таке, що їх треба неодмінно заспокоїть і сповістить, що у нас теж усе наготовлено, тільки чекаємо дня, коли заступить наш вартовий. Його, між іншим, неодмінно треба зв'язать, заткнуть рота й покласти у будку. Інакше ми засуджуємо його на каторгу. Ну, та Трохим це знає. Правда?
Трохим. Знаю. Ми з ним навіть умовились, як це найшвидше зробити. Веселий парнішка. Хоче навіть в партію вступить.
Леонід (саркастично). А гроші все-таки бере?
Трохим (холодно). Ну, так що з того? Хіба всякий зараз же стає свідомим і готовим на каторгу йти за партію?
Леонід. Ну, та я думаю, що в партію таких суб'єктів приймать не можна. Раз він зрадив там, то й нам зрадить. Аби ті більше дали.
Трохим. Ви мелете дурниці.
Л е о н і д. Ви самі мелете дурниці. Не розуміючи, що людина, яка...
Цінність Маркович. Ну, хлопці, хай йому біс, це до діла не стосується. Факт той, що він нам помагає. Зараз тільки про це йде мова.
Трохим. Ні, досадно, що зараз же, як тільки...
Маруся. Ну, Трохиме, дайте ж говорить про справу!
Трохим зиркає на неї. Нахмурюється.
Л е о н і д. Я пропоную вибрать предсідателя, щоб самі не балакали.
Трохим. Ви так само говорили, як і я.
Леонід (сухо). От і для мене, значить, треба...
Маруся. Цінність Маркович за предсідателя.
Цінність Маркович. Добре? (Озирається на Леоніда і Трохима). Ну, так я беру собі слово. Значить, панове, перша справа — то довідатись точно у нашого вартового, коли його черга. Це найкраще взяти Трохимові.
Трохим. Беру. Сьогодні взнаю.
Цінність Маркович. Так. Далі друга. Узнавши, треба завтра ж сповістити тюремних. Маруся. Завтра нема побачень.
Цінність Маркович. Я знаю. Але це треба зробити неодмінно. Я пропоную товаришці Марусі піти завтра ж до тюрми й добитись побачення з Петром.
Маруся. Та мене ж не пустять.
Цінність .Маркович. Вас пустять; другу — ні, а вас пустять.
М а р у с я. Я згоджуюсь іти, тільки не розумію, чого мене, а не другу. Я думаю, що це однаково для них.
Цінність Маркович. А я думаю, що неоднаково. А як не пустять, то треба якось передати записку, а краще всього на словах. Треба уникати всяких писаних документів. У вас там багато знайомих уголовних, вас там люблять, маршем стрічають, ви швидше можете це зробить, ніж хто другий*
Трохим. Правильно.
Леонід. Нічого правильного нема. Прошу слова... Цінність Маркович. Будь ласка. Т р о х и м. То ж то.
Леонід (до нього). Не ваше діло! Предсідатель може робить мені замічання...
Маруся починає здивовано поглядати на Леоніда.