— З Гориничів,— озвався Ковтяга.— Домовину збивав мені.
— Збивав домовину? — здивувався старший брат Куниця.— А ви ж самі такий майстер, що пошукати.
— Майстер не майстер, а тут готова в нього.
— Куди ж це ти? — приглядався Василь Куниця до вкляклого на снігу Маковія Федора.— Чого слідом за своїм товаром?
"Ох і вскочив! — билося в голові, проте глузд його зоставався навдивовижу холодний, і навіть щоки схолодніли від отієї густої стужі, що ринула десь ізсередини.— Чи вдасться так легко вискочити, як легко вскочив?"
Федору Маковію не тільки за останні роки, а й раніше часто доводилося бувати в бувальцях. Йому як на роду було написано — з однієї халепи та в іншу. Тому його раніше і в рідному селі, й тепер у їхньому нечисленному загоні намагалися не те що оминати, а триматись осторонь від нього. Коли в їхньому лісовому ділі комусь не таланило, то стало звичкою казати: "Як Маковій!"
Тепер він, стоячи біля санок із домовиною, гострими напруженими очима вловлював кожен порух надмірно приязних та веселих братів Куниць, а також дебелого мовчазного Кирила Стасюка, що сидів із затихлою гармошкою на колінах та з пригаслою усмішкою на розпашілих, пухких щоках.
Пізно було боронитися, пізно.
Федір Маковій миттєвим позирком оглянув пустельну замерзлу річку, що іскрилася від яскравого сонця, оглянув чорний ліс на березі — і не добіжиш, і не сховаєшся. І чомусь уже не сумнівався в тому, що тепер його доля — в руках оцього Максима Ковтяги, з яким його й послано, але він так і не встиг виконати наказу. Не встиг виконати наказу — на свою ж таки голову.
Але ж бач, послухався — й про Гориничі сказав... І що домовину везе з Гориничів від нього... І Федір Маковій мовив:
— Еге ж, їду слідом за своїм товаром.
— І чого б то? — засміявся старший із братів Куниць.
Тоді озвався Максим Ковтяга:
— Похорони — це похорони, роботи вистачить і для нього... Не люди придумали цю роботу, а сам господь бог.
— Ех, діди-парубки! — озвався молодший із Куниць.— Знайшли роботу — з сирою землею вінчання!
— Ми цієї роботи не вибирали,— впевнено сказав Федір Маковій. І ліктем штурхнув під бік Максгіма Ковтягу: — Правда ж, батьку?
— Горе — ото й усе вінчання,— мовив той.
І раптом Кирило Стасюк розтягнув гармошку, й вона дурнувато скрикнула на всю річку, на прибережний ліс.
— О, чуєте? О, бачите? — показав на нього чубатою головою старший Куниця.— Ми його женимо!
— Тому й у рушниках? — і зовсім оговтавшись, бадьоро запитав Федір Маковій.
— Тому й у рушниках!
— Сваталися? Вже вас і перев’язали?
— Е-е, ми самі себе перев’язали рушниками!
— Як то? — не втямив Федір Маковій.
— А як? — зареготав старший брат Куниця.— Ти, звісно, в Куманівці бував? Бував. А в Куманівці живеться й досі добре, бо ніхто їх не бив і не палив ніколи. Ото хіба що колгоспи та голод, а так більше нічого, навіть німець їх не зачепив. А де найбільше дівок доспіло, що в самому соку? В Куманів-ці. Ну, нашому ото мисливцеві,— й кивнув на мовчазного Кирила Стасюка, що слухав так, наче про когось іншого,— приспічило женитися саме в Куманівку. Знайшов там собі Галю, вчительську дочку. Поїхали до Галі, а дівка не хоче, винесла нам натурального гарбуза. Ну! Конфуз. Ми з конфузом додому, вдома трохи випили, самі себе поперев’язували рушниками, ха-ха-ха, й тепер їдемо назад до Галі, бо він,— і знову кивнув на мовчазного,Кирила Стасюка,— ще дужче її спонаравив. Ну, тепер уже не відмовить! І де візьме другого гарбуза? О, слухай! Ти на гармошці часом не граєш?
— Граю,— зізнався Федір Маковій.
— Ану заграй,— наказав старший Куниця.
Федір Маковій узяв гармошку, заграв стиха.
— О, поїхали з нами!
— Куди? — не втямив той.
— Як то куди? В Куманівку. Ти гратимеш, а ми сватати^ мемося. Бо наш жених і зовсім не вміє грати, й ніхто з нас не вміє. Ну, поїхали.
— Та я ж на похорони... Бери свою гармошку...
— Чи тобі не однаково, де чарку випити? Чи на весіллі, чи на похороні?
И чорна підозра, що закралася в душу, знову вдарила холодом, він гострим поглядом ковзнув по Максимові Ков-тязі.
— Як же я без нього,— сказав той.
— В Глибокому Колодязі знайдеться кому і цвях у віко забити, й грудку землі в яму кинути,— мовив молодший брат Куниця.— А де ми ще знайдемо таких бояр для сватання... Кириле, проси!
Нарешті телеватий Кирило Стасюк лантухом зсунувся з санок, а що на нього всі дивилися запитально, мусив розімк-нути губи:
— Прошу...
— Ну й жених, ну й залицяльник! — зареготав старший брат Куниця.— Хіба так просять і так залицяються?.. Бач, не хочуть іти. А як вони сміють не слухатися, коли ти — влада? Проси так, щоб послухали!.. Бо й жінка ніколи не слухатиме.
Дурнувато поблимавши на всіх, Кирило Стасюк, либонь, здогадався, чого від нього вимагають. Потупішавши рум’яним обличчям, зціпивши зуби, він виставив перед собою гвинтівку:
— Прошу вас!..
— Таж похорон! — затрусився щуплою постаттю Максим Ковтяга.— Таж Марійка моя...
— Скажи, Кириле, що встигнуть поховати,— порадив старший брат Куниця.
— В землю завжди зарити зариєте,— буркнув той.— Поїхали, гайда.
— Великим гуртом легше свататися,— шкірив зуби молодший брат Куниця.
— Та ми ж... Беріть свою гармошку...— відняло мову в Маковія, бо хто б міг подумати, що все так обернеться.— Скажіть, батьку...
Але Максим Ковтяга тільки сурмонився приречено.
— То ти мені щастя не хочеш? — скрикнув Кирило Ста--сюк.— І що ти за їден — тобі легше людину в яму класти?
Брати Куниці сипнули сухим смішком, наче порошею по льоду.
— Ех, поїхали! — скрикнув Федір Маковій, сідаючи верхи на домовину з гармошкою в руках.— Поганяйте, батьку.
Що зоставалося чинити Максимові Ковтязі? Сперечатися з п’яними поліцаями? А хіба щось можна доказати?.. А чи стьобнути лозиною мишастого — та й гайда своєю дорогою, на Глибокі Колодязі? Але ж у них зброя, та й на розправу ці .хлопці хуткі, баритися не стануть.
Бач, і Федір Маковій уже вмостився верхи на домовині, й він уже згодився їхати. А коли згодився, то варить щось своєю головою. Значить, і його вже треба слухатися, щоб не підвести.
Якось воно буде, якось буде. Старший Куниця шмагнув їхнього мишастого, шмагнув своїх коней — і санки покотилися по замерзлій річці. Аж димлячись кумачевим обличчям, Кирило Стасюк ревнув горлом: