— Я й не подумав про кота.
Коротко ревнувши гнівним нутряним риком та обачно оббігши поглядом двері і вікна, в яких стояв морок, Онисим Потурнак пружно підійшов до столу — й допив те зілля, що залишалося в пляшці на дні. Потім дістав із долівки цигарку, що була випала йому з рота, став жадібно смоктати — й скоро цигарка зажевріла, й він видихнув хмарку диму.
— Якісь дива з тобою творяться,— мовив зле.— Всяка нечиста сила крутиться біля тебе.
—1 Де ж тепер чиста візьметься...
— Це ти про що, батьку? — Онисим Потурнак уже заспокоївся, проте шкіра в кутиках губів сіпалася, наче в передчутті опіку.— Ти скажи, не люблю загадок.
— А я скажу, все скажу...
— Все скажеш?
— Який ти ірод... Світ іще не бачив таких іродів, а я тебе пригрів. Правду споконвіків народ говорить: хочеш мати ворога — пригрій людину... Я винен, я! Коли б я тебе не пригрів, то моя Марія жила б. Це я в її смерті винен. І тепер я скажу все, не змовчу. А тобі не можна жити на світі, ой, не можна.
— Ну от, немає в мене виходу,— спідлоба дивлячись, мовив Онисим Потурнак.
— Скільки ж ти брехав! Обманював! А я — вірив... І ще ниньки вірив — собі на погибель.— Староста мені казав... Данило Горбокінь...
— Що казав?
— Усе знає... про тебе. Він донесе німцям, тебе знайдуть.
— Староста? Данило?
— А я ходив до нього... Питати...
— Ха-ха. Коли хочеш знати, й староста мені помагав, ха-ха. Не тільки ти з Марією та дідом Кописточкою.
— Бреши, огризайся...
— Аякже! Данило — хитрий: і вашим, і нашим. Думаєш, він у мене такий один?
— Значить, обоє звірі...
— Таке життя, що тільки дужчий звір і виживає... Ха-ха! Бач, надумав від старости чекати помсти!.. Він своє ще матиме, від своєї долі не втече, бо запроданець із запроданців. Бо хитрував — і недохитрувався! Нащо мені такий свідок? І всі свідки? Не буде ніяких свідків.
У Максима Ковтяги вже не було сили плакати, очі пашіли сухим блиском. Стискуючи кулаки, він ступив уперед:
— Вбити тебе треба зараз, бо коли я не вб’ю, то хто здогадається про твою чорну душу, хто вб’є?
— Стій!
— Задушу тебе, ірода...
І простягнув перед собою тремтячі кістляві руки. Онисим Потурнак навідмаш ударив по тих старечих руках, що тягнулись до нього, й Максим Ковтяга заточився, світячи здичавілим зором.
— Задушу, вб’ю, бо не можна тобі жити.
— Кому ж тоді жити, як не мені... Своїми очима подивлюсь, який ти живучий...
Максим Ковтяга, похитуючись, знову ступив уперед, знов простягнув перед собою немічні руки.
И тоді, відступаючи до лежанки, Онисим Потурнак вистрелив. Зупинений пострілом у груди, Максим Ковтяга загойдався, страшно дивлячись виряченими посивілими очима, далі зламався в колінах і впав на долівку.
Впав головою на шапку, що лежала біля скрині.
Рука його права вдарилася об скриню — і стиха озвалася струною стара кобза, що лежала згори.
Онисим Потурнак прислухався, чи тихо надворі, потім вистрелив ще раз у непорушне тіло. Знову прислухався — й знову вистрелив.
И знову струною зітхнула кобза, наче то в її груди стріляли.
Потім Потурнак сховав пістолет до кишені й почав поспіхом зодягати пальто...
Кінь побіг підтюпцем, санки покотилися, погойдуючись на полозках, що провалювалися в сніг. За ніч підморозило, й полозки зрідка поспівували шерехкими дерев’яними голосами. Зірки в небі промінилися біло-голубим льодистим світлом понад тихим лісом, завороженим глибокою передсвітанковою порою. Дорога на Заяр’я — не така близька, та зараз їхати безпечно, до сонця встигне... А там уже відіспиться в землянці, бо зморився, бо в голові гуде.
Як там Федір Маковій? Очуняв чи не очуняв?.. І ще в пам’яті стояв Іван Смола. Гарні хлопці, що й казати, з такими хлопцями — хоч у в'огонь і в воду. Справжні, вірні, покластися в усьому на них можна. Та чи в усьому?
А от — із Максимом Ковтягою? Один щось знає, другий щось бачив. Е-е, слід послати обох на дуже серйозне завдання. На таке завдання, з якого не повертаються, платять життям. А коли повернуться? То для таких надійних хлопців знайдеться ще інша смертельна робота, бо війна — це завжди смертельна робота: або тебе смерть шукає, або ти свою смерть шукаєш...
В голові гуде, але ж крутиться, й звідки вчепилася, га?.. Ой ходить сон коло вікон, а дрімота коло плота... И сіном запахло в пам’яті, свіжим луговим сіном, і на губах — відчутний доторк прив’ялої трави... Питається сон в дрімоти, де ж ми будем ночувати... Ага, та це ж бо він лежав колись на горищі в Маріїній хаті, мав сховок за комином, і туди, в сховок, до нього вранці залазила пустотлива й весела Ганнуся... Там ми будем ночувати, де хатина білесенька, де дитина малесенька... Він заплющував очі, вдаючи, що спить, а вона зів’ялою травинкою лоскотала йому губи, щоки, чоло, аж поки він пирскав зо сміху, розплющувався, брався лоскотати Ганнусю, а вона радісно щебетала, розказуючи про всякі свої дитячі клопоти. Мабуть, це були найкращі хвилини в його житті, коли все на якийсь час відсувалося і забувалося наче і війни в світі не було... В Ганнусі міцна пам’ять, нічого не забуває, не забуде й того, як лазила до нього на горище, виросте— й розказуватиме йому на погибель, а щоб цього не сталося — слід потурбуватися вже сьогодні, коли народ гине з причини і без причини, коли кінці сховаються в каламутній воді, коли таке безголов’я, коли гріх не скористуватися з цього безголов’я, щоб потім не бідкатися й не каятися... Там ми будем ночувати, дитиночку колихати... Дитиночку колихати і їй котика співати...