Були однолітки ми з сестрою
Й одна на одну настільки схожі,
Що нас малятками розрізняла
Лише за родимками наша мама.
З дитинства сестра ходити не вміла,
Немов воскова лялька, лежала;
Ні на кого вона не гнівилась
І вишивала плащаницю,
Навіть у сні їй марилась праця;
Чула я, що вона шепотіла:
"Плащ Богородиці буде синій...
Боже, апостолу Іоанну
Перлів для сліз мені взяти ніде..."
Дворик заріс м'ятою й лободою,
Ослик скубав траву біля хвіртки,
І на солом'янім довгім кріслі
Олена лежала, розкинувши руки,
Все за роботою сумувала,—
У таке свято гріх працювати.
І нам приносив солоний вітер
Із Херсонеса пасхальні дзвони.
Кожен удар відлунював в серці
І розпливався з кров'ю по жилах.
"Оленочко,— я сестрі сказала,—
Я оце зараз ітиму на берег.
Якщо царевич за мною приїде,
Ти поясни йому дорогу.
Хай серед степу мене дожене він:
Мені на море хочеться нині".
"А де ж ти пісеньку почула
Ту, що царевича привабить? —
Розкривши очі, сестра спитала.—
У місті ти не буваєш зовсім,
А тут не таких пісень співають",
їй до самого вуха схилившись,
Я прошептала: "Знаєш, Олено,
Таж я сама придумала пісню,
Кращої пісні нема на світі".
І не повірила мені й довго,
Довго з докором вона мовчала.
4
Сонце лежало на дні криниці,
Грілись на каменях сколопендри,
І в степ тікало перекотиполе,
Наче кривляка, паяц горбатий,
А небо, що високо піднеслося,
Мов Богородиці плащ, синіло,—
Давніш воно таким не бувало.
З полудня яхти легкі ганялись,
Ледарок білих з'юрмилось чимало
Край Костянтинівської батареї,—
Мабуть, їм вітер нині прихильний.
Тихо пройшла я вздовж бухти до мису,
До чорних, розламаних скель гострезних,
Піною вкритих у час прибою,
І нову пісню я повторяла.
Знала я: з ким би не був царевич,
Чує він голос мій, зніяковівши,—
І через те мені кожне слово
Миле було, мов божий дарунок.
Найперша яхта не йшла — летіла,
І друга першу наздоганяла,
А усі інші були ледь видні.
Як я лягла край води — не згадаю,
Як задрімала тоді — не знаю,
Тільки прокинулась, бачу: вітрило
Близько тріпоче. Переді мною,
Ставши по пояс в воді прозорій,
Нишпорить велет старий руками
В глибоких щілинах скель прибережних,
Хрипко він кличе на допомогу.
Стала я вголос читати молитву,
Як мене вчили іще малою,
Аби лихе мені не наснилось,
Аби у домі біди не сталось.
Щойно я мовила: "Ти — Хранитель!" —
Бачу — в старечих руках біліє
Щось, аж у грудях серце застигло...
Виніс моряк того, хто був керманич
На найвеселішій, крилатій яхті,—
І на темне поклав каміння.
Довго я вірить собі не сміла,
Пальці кусала, щоб спам'ятатись:
Мій царевич, ласкавий і смаглий,
Тихо лежав і дивився в небо.
Очі його, зеленіші від моря,
Від кипарисів наших темніші,—
Бачила я, як вони погасли...
Ліпше б родитись мені сліпою.
Він застогнав і неясно скрикнув:
"Ластівко, ластівко, біль мій великий!"
Мабуть, я птахом йому здалася.
В сутінках я додому вернулась.
Тихо було у темній кімнаті,
І над лампадкою стояв високий,
Вузенький малиновий вогник.
"Ні, не прийшов за тобою царевич,—
Олена сказала, зачувши кроки,—
Я прочекала його до вечірні
І посилала дітей на пристань".
"Він не прийде ніколи за мною,
Йому не вернутись ніколи, Олено.
Умер сьогодні мій царевич".
Довго і часто сестра хрестилась;
Вся повернувшись до муру, мовчала.
Я здогадалась: Олена плаче.
Над царевичем — чула я — співали:
"Христос воскресе із мертвих",—
І несказанним сяяла світлом
Округла церква.
1914