А Василь Півторак, мов приголомшений, поволікся до панотця.
— Слава Ісусу, панотчику!
— Слава навіки! А що там, Василю? Чув-єм, що-сь нафту добув.
— Та так, єгомостуню! Але нещастє, — сина ми задушило.
— Ага! Так, так! Ну видиш, який ти неосторожний. Чому ж ти млинка де не роздобув та свіжого воздуху не намлинкував до ями? Видиш?
— А виджу, панотче, виджу на своє лихо.
— Ну, і що ж у тебе чувати?
— Та нічо, єгомостуню. Я прийшов, щоби-сьте грішне тіло земленьці віддали.
— А, так, так! Святий обов'язок, — послушна була дитина, знаю, знаю! Ну, Василю, — але ти тепер багач…
— Та який, єгомость?
— А, який? От кип'ячка добулася, — видиш, господь благословив.
— Ой, єгомость, не говоріть: благословив! Волів би мя був так ніколи не благословити! Що ми з тої ропи поганої, коли мій синочок у ній смертоньку найшов?
— Так, так, ая! Добре ти говориш! Ну, небоже, ти тепер можеш і церков божу чимось запомочи. Тоті гроші єднако тобі не милі. Правду я кажу?
— Та правду, панотчику.
— А видиш, небоже! А мені за погріб п'ятдесят золотих. Ну, га, що? У тебе то тепер ніщо!
— Ей, єгомось, то забагато! Бійтеся бога, у мене тепер така гризота, де мені ся ще з жидами торгувати?
— То байки, небоже! Але що треба, то треба! Не поможе!
— А ще он і моя стара, бідна, догорає, ледве-ледве. Хто знає, ци ще тиждень продихає. Знов видаток, а готового, панотчику, нема!
— Га, то згодімся за оба погреби разом. Даси вісімдесят золотих, небоже!
— А пек за пек, єгомость! А ви що говорите! — скрикнув бідолаха Василь, уражений до глибини серця такою бесідою. — Аби я для живого християнина наперед погріб торгував?
Він не міг далі говорити. Щось буцім задавило його в горлі, і він схилився і підняв капелюх, лежачий на підлозі.
— Ну, ну, я так, жартував, — сказав, усміхаючись, панотець. — Нема в тім нічо так злого. Ну, ну, йди, небоже, а я вже там завтра надійду. Видиш, треба з честію тіло поховати, треба ще з Попелів панотця запросити. Зуваж же й ти мене. А тобі п'ятдесят золотих тепер, то так, ги в пальці тріснути, небоже!
— В ласці божій оставайтеся здорові! — ледве промовив Василь виходячи.
— Ходи здоров, небоже! Гм, гм, — ая!..
VI
— Куме Василю! Бог дав, бог взяв, його воля свята!
— Свята воля божа, кумцю солодкий, пощо в тугу убиватися?
— Ніби то щось поможе! Сталося, то вже ся не відстане!
— Журбою поля не перейдеш, говорили мої татуньо небіжчик!
— Дай боже душенькам змерлим рай світлий, блаженний, а нам, грішним, прожиток щасливий.
— Не сумуйте, куме Василю! От дивіть, ваша стара небога також уже догорає! Що буде з газдівства, з усього? Змагайтеся на силу! На ваше здоровлє!
Так потішали сусіди, щирі душі, Василя Півторака, сидячи за столом при горівці. Василь нічого не говорив, лиш сидів, підперши важку від грижі голову руками.
— Ей, кумцю солодкий, дайте-бо спокій, не сумуйте! Таж нам усім туди дорога, ци скорше, ци пізніше. От випийте з нами що троха, забудеся лихо. Адіть, незадовго єгомость надійдуть з парастасом . Годі ж вам туманіти, треба лад у хаті робити.
— Гей, гей, моцний боже! Чому ти мені віку не вкоротив, як єсь мав його взяти? Нащо мене тепер на світі? — проговорив глухим, прибитим голосом Василь.
— Ей, кумцю, не грішіть! Най господь всьо зле відвертає! Най ось на тім станеся! Пощо вовка з лісу викликувати? Лиха доля не спить!
— Ой, не спить, не спить! — простогнав Василь. — І мені не давала спати. Все ми шептала: "А йди ж копли, а ввидиш, що там буде!" Я, дурний, послухав, пішов, та й от до якого припадочку докопався. Михайлику мій милий, синочку мій солодкий! Ци на то ж я тебе ховав, годував, як соколика, щоби тя нині до такого слюбу виряджати?..
Грубі сльози покотилися долі Василевим лицем і звисли на шпакуватих стрижених вусах. Сусіди, приятелі знов давай потішати його, приговорювати, приохувати… Василь поволі трохи розговорився в їх кружку, випив одну порційку грітої з медом горівки, далі й другу, третю. Кров незамітно живіше закружила в жилах, гадки незамітно путалися, товпилися, одна другу витискала і морочила, а на серці якось тепло робилося, біль менше докучав, жаль скорше розпливався в сльозах, грижа таяла від того тепла, мов сніг від весняного сонця.
— Ей, Михайлику мій, синочку мій! — приговорював з натиском, мов шпотаючись, бідолаха батько, спорожняючи одну порцію за другою. Сльози щораз частіше капали на дубовий стіл. Сусіди гуторили, бесідували, все стиха, повагом, а в ухах Василевих їх бесіда що раз, то виразніше звучала, мов плескіт води на броді, мов шелест листя восени. Його рука мимовільно наливала червоний гарячий напій і виливала його з порції в горло, мов розжарене вугля, що щораз дужче збурювало в нім кров, зворушувало гадки.
— Ей, Михайлику мій, синочку мій! — лепетав він, мов у обмороці, втираючи сльози рукавом.
— Куме Василю, встаньте, перестаньте плакати! — загомоніли сусіди. — От глядіть, єгомость прийшли парастас правити! Ходіть до хати!
— Вічний упокой його душеньці! Ходім! Михайлику, синочку!.. — лепече Василь, шкандибаючи до хати.
В хаті світло палає круг покійника, і миру повно, і два попи парастас правлять, і два дяки хриплять та бегечуть священні пісні. А Василь став край одвірка, та дивиться, та прислухуєсь, а якось не може розібрати, що воно се і до чого? Світло якось непевно мигтить йому поперед очі, посиніле лице покійника щохвилі міниться, скоро хоче йому придивитися довше, а на серці йому якось легко, мов направду виряджає сина до шлюбу, а не на "вічну дорогу". Лиш чує добре, що сльози ще й досі не перестали капати, а люди сумно на нього ззираються та шепчуть: "Бідний отець, серце му ся крає! Де ж бо то, двох синів, як соколів, до року поховати! Ще добре, що му ся третій лишив, а то би, бідолаха, зовсім пропав!"
Василь чув тоті слова, але сам знав, що йому якось не так дуже жаль, як уперед було, що його гадки, блукаючи ніворотом, щораз рідше набилюють про Михайла. Але сльози самі плили і плили з його очей, хоть гадки не знать куди блукали.
Скінчився парастас, і панотець веліли принести домовину та зложити в ню мерця. Василь придивлявся, зачудуваний, двом парубкам, що придвигали тяжку труну, збиту із грубих дощок, і засуєтилися коло покійника. Свічки повідставляли, хрест, що стояв у головах умерлого, взяли набік, зняли полотно, котрим був накритий, і відтак здвигнули тіло та вложили у деревище. Василь, що досі стояв тихо і непритомно, почув тепер, як би його щось вкололо глибоко у серце, і скрикнув голосно: