— Це дезертир.
Власникові тютюнової крамнички здавалося, що він упізнав того чоловіка, який того-таки дня вранці сунув йому фальшиву монету в п'ятдесят сантимів, а торговець залізним товаром з певністю пізнавав у ньому невловимого вбивцю вдови Мале, якого вже півроку шукає поліція.
В залі муніципальної ради, куди привели Ранделя вартові, він знову побачив мера, який сидів за судовим столом поруч з учителем.
— Ага! — скрикнув представник влади, — бачу вас знову, хлопче. Я ж вам казав, що ви будете затримані. Ну, бригадире, хто він такий?
Той відповів:
— Бездомний бродяга, пане мер, без засобів до існування, без грошей при собі, як він твердить, спійманий на жебруванні й бродяжництві, пред'явив добрі посвідчення й документи в повному порядку.
— Покажіть мені ці документи, — сказав мер.
Він узяв їх, прочитав раз, іще раз, повернув, потім наказав:
— Обшукайте його.
Ранделя обшукали; не знайшли нічого.
Мер був спантеличений. Він спитав у робітника:
— Що ви робили сьогодні на дорозі?
— Шукав роботи.
— Роботи?.. На великому шляху?
— А як же мені її шукати? В лісі, чи що, ховатись?
Вони дивились в лице один одному зненавистю звірів, що належать до двох різних ворогуючих видів. Представник влади оголосив:
— Я накажу відпустити вас на волю, але щоб більше ви мені не попадались!
— Краще замкніть мене, — відповів тесляр. — Мені набридло блукати по шляхах.
Мер набрав суворого вигляду.
— Мовчіть!
Потім наказав жандармам:
— Одведіть цього чоловіка за двісті метрів від села, і хай він собі йде своєю дорогою.
Робітник сказав:
— Накажіть принаймні нагодувати мене.
Той обурився.
— Ще чого невистачало — годувати його! Ха-ха-ха! Добрі жарти!
Але Рандель твердо провадив своє:
— Якщо ви мене залишите й далі подихати з голоду, ви змусите мене зробити злочин. Тим гірше буде вам, багатіям.
Мер підвівся й повторив:
— Виведіть його мерщій, бо я нарешті розсерджусь.
Жандарми схопили тесляра під руки й потягли. Він не опирався, пройшов знову через село й опинився на дорозі. Коли вартові одвели його на двісті метрів від межового стовпа, бригадир сказав:
— Ну от. Тікайте, і щоб я вас більше не бачив у цьому краї, інакше стережіться!
І Рандель вирушив у путь, нічого не відповівши і сам не усвідомлюючи, куди він іде. Він ішов уперед п'ятнадцять чи двадцять хвилин, настільки приголомшений, що ні про що вже не міг думати.
Раптом, коли він проходив повз маленький будиночок, в якому було напіввідчипене вікно, запах супу перехопив йому дух і змусив його зупинитись.
І враз голод — жорстокий, невситимий, запаморочливий, пройняв його з такою силою, що він готовий був кинутись, як дикий звір, на стіни цього будинку.
Гучним, сердитим голосом він промовив:
— До біса! На цей раз вони мені дадуть поїсти!
І він почав щосили грюкати в двері палицею. Але ніхто не відповідав. Він загрюкав дужче й закричав:
— Гей, гей, гей, люди, хто там є! Гей, відчиніть!
Ніхто не озивався. Тоді він підійшов до вікна, штовхнув його рукою, і тепле кухонне повітря, насичене пахощами гарячого супу, вареного м'яса й капусти, вихопилось назустріч холодному повітрю з двору.
Одним стрибком тесляр опинився в кухні. Стіл був накритий на двох. Господарі будинку, певно, пішли до церкви, залишивши в печі наготований обід, — добрий святковий жирний шмат м'яса в супі з овочами.
Свіжий хліб лежав на комині між двома пляшками, очевидно, повними.
Рандель спочатку накинувся на хліб і розломив його з такою люттю, наче душив ворога за горло, потім почав жадібно й поквапливо уминати його великими шматками. Але запах м'яса зараз же притяг його до пічки, і він, знявши покришку з казанка, встромив туди виделку й витяг великий шматок яловичини, зв'язаний мотузочком. Потім він набрав собі капусти, моркви, цибулі повну тарілку, поставив її на стіл, сів, розрізав м'ясо на чотири частини й почав обідати, як у себе вдома. З'ївши майже все м'ясо й більшу частину овочів, він відчув спрагу, підійшов до комина й узяв одну з пляшок.
Наливши рідини в склянку, він враз побачив, що це горілка. Тим краще, вона його зігріє, вогнем побіжить по жилах, і це буде дуже приємно після того, як він так перемерз.
І він випив.
Від горілки він давно одвик, і вона йому дуже сподобалась. Він знову наповнив склянку і випив за два ковтки. Майже ту ж мить він повеселішав; від алкоголю в його жилах начебто розіллялося якесь невимовне блаженство.
Він продовжував їсти, але вже не так поквапливо, повільно жував і вмочував хліб у юшку. Все тіло його палало, особливо голова; кров пульсувала у скронях.
Але раптом вдалині задзвонив церковний дзвін. Меса, певно, кінчалась. Скоріше не страх, а інстинкт обережності, який керує в хвилину небезпеки всіма істотами, надаючи їм прозорливості, — змусив тесляра схопитись. Він сунув у кишеню рештки хліба, в другу — пляшку з горілкою, крадькома підійшов до вікна й глянув на дорогу.
Вона ще була безлюдна. Він виплигнув і побіг, але не великим шляхом, а навпростець через поле до лісу, що виднівся вдалині.
Він був задоволений з того, що зробив, відчував себе бадьорим, дужим, веселим, і таким гнучким, що легко перестрибував через огорожі обома ногами враз, одним махом.
Як тільки він опинився під деревами, то витяг з кишені пляшку й почав пити на ходу великими ковтками. Думки його переплутались, в очах потьмарилось, а ноги стали еластичні, як ресори.
Він заспівав старовинну народну пісеньку:
Ах, як хороше,
Як же хороше
Суниці збирати.
Він тепер ішов по густому вогкому й свіжому моху, і цей м'який килим під ногами викликав у нього шалене бажання перекидатись через голову, як малі діти.
Він розігнався, перевернувся, встав і почав знов. Між стрибками він виспівував:
Ах, як хороше,
Як же хороше
Суниці збирати.
Враз він опинився на краю невеликого яру, в глибині якого звивалася стежка, а по ній ішла висока дівчина, наймичка, що поверталась у село з двома відрами молока, несучи їх на коромислі.
Притаївшись, він став підстерігати її, і очі його загорілись, як у собаки, що побачив перепілку.
Вона помітила його, підвела голову, засміялась і гукнула до нього:
— Це ви так виспівуєте?
Він не відповів і враз стрибнув у яр, хоч укіс був не менше як шість футів заввишки.