У трьох днях, дороги від Перемишля, за гірським перевалом, починалася угорська земля, звідки возили на Русь мармур і скло, проводили коней — фарі, незгірших до половецьких актазів; князь Данило придбав собі там чашу з багрянцевого мармуру, її прикрашали довкола дивною різьбою зміїні голови. На межах у горах оселяли половців, аби стерегли перевали й повідомляли про небезпеку. Половці важко звикали до гір: їх тягнуло у степ.
Митуса любив гірський край Перемишльський. Наймилішою була йому тут весна, коли теплі вітри злизували сніг, теребили верхів'я ще голих дерев. Земля відслонялася пагорбисто, порізана вузькими лезами річок. Звільнена від криги, найменша навіть ріка випростувала пружне тіло, заціпеніле в довгій зимовій нерухомості. До самого дна поринало у воду небо, занурювалися вділ головою ліси й береги, ріки від того переповнялися й розливалися, вода забарвлювалась то синьо, то сіро, то зелено.
Дім його стояв на пагорбі. Далеко бачив і не боявся повені. Готовизною не був надто обтяжений, зате слідкував господар, щоб не бракувало в корчулях вина й меду в берковцях. Любив Митуса гарний одяг, призбирував поза тим чаші мармурові, роблені уграми, а також ковані руськими майстрами чепи. Та найбільше дбав про книги. Книгами дім зело багатий — як нічим іншим.
Рибарі сушили над Сяном грубі мотви. Ставні, високі рибальські жони виходили4 до ріки допомагати мужам у роботі. Коли ж під Перемишлем ставали облогою вороги, жони так само, як і мужі, вергали каміння на ворога. Каміння градом летіло із заборол, і хоча б нападники стояли по коліна у воді, уступивши з берега в ріку,— стільки того каменю лягло вдолі, що мертві й поранені потому вже на сухе падали.
Митуса любив гірський край Перемишльський.
Князь Данило Романович не любив.
Тікали туди від покарання за коромолу бояри, захланні на князеву честь і славу, а ще більш на його добра й землі. Перемишль приймав і переховував коромольників, завжди готовий допомогти їм, не лякаючись князевої помсти. Тямив собі Перемишль, як був перше стольним городом, поки князь Володимир-ко Володаревич не одняв того права, перенісши столицю до Галича,— а втрачена слава пече більше, аніж незвідана. Одначе, коли галичани ставали супроти князя, неугодного їм, заздрість не заважала боярам із Перемишля бути одної мислі з коромольниками.
Брали собі город, мислячи довіку держати гарну й багату, зручну в обороні проти ворога гірську країну Перемишльську: і князь белзький Олександр Всеволодович, і прийшлий аж із Чернігова князь Ростислав Михайлович — буйний, невдячний та непоштивий у своїх змаганнях за владу син сестри Данила Романовича, а ще також знатний боярин Григорій Васильович, колишній галицький дворський.
Сидів також у Перемишлі присланий туди Ростиславом Михайловичем Констянтин Рязанський.
Митуса не раз думав: Перемишль, як заворожений звір, вислизає з рук то одному, то другому, а то й третьому — і постійно залишається самим собою. Ловці ж уперто продовжували полювати на того незвичайного звіра, а заразом нерідко прагнули заволодіти ще й ним, Митусою, хоча складав співець малу тільки частину чогось більшого.
Митуса про славу не дбав, не домагався її зовсім. Йшла сама йому до рук, і не дуже він нею втішався, бо вела вона за собою свій лихий невідступний почет: заздрість, ненависть, зраду і підступ, і підкуп, і фальшивих друзів. Митуса не дбав про славу. Коли збиралися люди почути Митусину пісню — радий був, але радий був і самотині, і можливості поринути у мудрість книжну, і втішався тим, що слово, податливе часом, а часом непокірне, як неторкана дівчина, або ж невловиме, як висланий у дозор спритний воїн, легко дається йому до рук.
Часом радий би був утекти від слави, від гостей^ що навіть з угорського й інших країв траплялися, ваблені оповідями про Митусині пісні,— радий би був утекти до рибальських домівок, аби гусла його знаджували до нього молодих рибалок, щоб із Сяну випливала на звуки його гусел риба, щоб зелений лист, захований у пружній бруньці, розвинувся, а білий сніг проріс травою, а кінь ударив копитом об камінь і викресав з нього живу іскру. Митуса був молодий і не захланний на славу.
...Було так темно, що Митуса не бачив її обличчя, тільки груди й коліна вибілювалися, в убранні вона виглядала інакше, трохи незграбна, ніби вбрання в'язало й неволило її; висока, з широкими плечами й вузькими стегнами — скоріше отрок з виду, котрий ще не увійшов у силу, а не діва. Митуса радий був завжди тій хвилі, коли, звільнена від убрання, вона раптом ставала легка, наче землі не трималася, і в чорній пітьмі вибілювались її коліна й груди, і Митуса кожен раз любив її, наче вперше.
За дня він дивився у її очі, а Добродія ніколи їх не мружила, як не стуляються ніколи обводи джерела, з котрого одвіку черпають воду.
У тісняві рибальської хатини пахло рікою й зіллям, неначе хвилі ріки билися об стіни хати зсередини. Пальцями міцними, як в отрока, що вміє вже владати сокирою й мечем, вона лоскотно й м'яко водила по його обличчі.
— Не мовчи, Митусо, говори щось. До твоїх уст приставити горнець скудельника — накапле трунок, солодший від меду.
— Пощо мені біля уст горнець глиняний,— сміється Митуса,— хочу твоїх уст, Добродіє.
Ніч минула. Виповз білий туман із ріки і вгорнув рибальську хатину. Митуса стояв у тумані, що був вогкий і аж ніби важив, тиснув на землю, і просякнутий вологою перший осінній листок довго тримався у повітрі, спираючись на вагу туману.
"Ніколи не зможу сказати всього до кінця, що бачать очі мої і розуміє душа. Слова — туман,— думав Митуса,— слова — ворог мій, котрого прагну покона-ти, аби служив мені. Слова — отроки нерозумні, які не відають, чого від них вимагає князь, повелівши йти в січу й на смерть".
Добродія вийшла з туману легка, біла, ніби з того туману виткана — і Митусі жахно, аби не зникла. Добродія опускала на воду човен, оглядала весла, і Митуса любив кожен її рух.
"Як то діялося,— думав Митуса,— чи то бог сотворив спершу землю, а чи спочатку назвав її, бо в нього жило те слово? Що було перше: діяння — чи слово? Добро й зло в суті своїй — чи наймення їхнє?