Та Буйний День зовсім і не гарячився, він здавався радше приголомшений. Неуважно пошпортавшись у кишені, він витяг сірники, витер одного й аж тоді помітив, що в нього і руці нема цигарки. Решта троє пильно за ним стежили, мов ті коти, що чатують на мишу. Тепер вони вже бачили, що їм доведеться пережити декілька неприємних хвилин.
— Перепрошую, може, ви ще раз скажете? — промовив Буйний День. — Бо я чогось наче не дуже вас зрозумів. Ви сказали…
І напружено-тривожно втупився в Натанієла Леттона, чекаючи відповіді.
— Я сказав, що ви помиляєтесь, містере Гарнішу, от і все. Ви грали на біржі й програли. Ні "Верд-Велі", ні я, ані мої компаньйони не вважаємо, що ми вам щось винні.
Буйний День показав на купу розписок та корінців, що лежали на столі.
— Ось у це все вкладено десять мільйонів двадцять сім тисяч сорок два долари і шістдесят вісім центів чистими грішми. Що ж, тепер воно нічого не варте?
Леттон усміхнувся й знизав плечима. Буйний День глянув на Даусета й промовив ніби сам до себе:
— Справді, я бачу, що в моїй байці таки був натяк. — Він гірко засміявся. — Ну що ж, роздача була ваша, і ви спритно собі здали. Я не брикаю. Я як той грач у Ріно. Роздача була ваша, і ви мали право здати собі чотири тузи. Звісно, ви так і зробили… І обскубли мене геть-чисто.
І він знову спантеличено глянув на купу розписок на столі.
— І все це тепер не варте навіть того паперу, що на ньому воно написане. Ні, це все ж таки золото, і ви при нагоді його поділите між собою. Я не брикаю. Була ваша роздача, і ви мене обіграли. То не чоловік, що скиглить, коли інший роздає. Цей кін уже дограно, карти на столі, банк у вас, але…
Сягнувши швидко рукою в кишеню, він вихопив звідти великого кольта.
— Кажу, той кін дограно. Тепер моя роздача, і я беру собі чотири тузи… Прийми руку, здохлятино! — нараз гримнув він.
Рука Натанієла Леттона, що скрадалась була до кнопки на столі, зразу спинилась.
— Пересядьте! — наказав Буйний День. — Он туди, на той стілець, ти, тхір засмоктаний! Хутко! А то я, далебі, з тебе стільки юшки виточу, аж подумають люди, ніби твій батько водогін, а мати — помпа. Ви, Гугенгамере, посувайтесь із своїм стільцем осюди. А ви, Даусете, сидіть, де сидите, поки я вам розказуватиму, яка це гарна цяцька. Набита вона на велику дичину і стріляє вісім разів уряд. Як горохом сипле.
Попередні уваги скінчено, переходжу до діла. Не забудьте, я нічого не казав про вашу роздачу. Ви зробили, як уміли, і так воно й слід. Але тепер роздача моя, і вже я робитиму, як зумію. Насамперед усі ви мене знаєте. Я Буйний День — утямили? Я не боюсь ні бога, ні чорта, ані смерті, ані пекла. Ось мої чотири тузи, і вони вас підсадять. Ви тільки гляньте на цього живого кістяка. Лет-тоне, ви боїтесь умерти. Ви так злякались, що в вас аж кості торохтять. А оцей гладкий юдей! Ото нагнала на нього страху божого моя цяцька! Аж пожовк, мов цитрина. Ви, Даусете, спокійний. Ви й оком не моргнули. Це тим, що ви вмієте рахувати. І вас моя роздача не злякала нітрохи. Ви сидите собі та підраховуєте і знаєте добре, що я здеру з вас шкуру. Ви знаєте, що я нічого не злякаюсь. Отож ви лічите, скільки у вас грошей, і розумієте, що не варт умирати, коли можна зостатися живому.
— Я ще побачу вас на шибениці, — огризнувся Даусет. — І не сподівайтеся. Коли почнеться забава, першої куля ваша. Звісно, мене повісять, але вас уже не буде й ви того не побачите. Ви помрете зараз, отут-о, а зі мною ще по судах воловодитимуться. Втямили?.. Ви будете вже мертві, й трава поросте з ваших трупів, і ви не дізнаєтесь, чи мене таки повішено, а я ще довго тішитимуся з того, що ви раніш за мене дуба врізали.
Буйний День замовк на хвильку.
— Не повбиваєте ж ви нас і справді? — спитав Леттон тоненьким чудним голосом.
Буйний День захитав головою.
— Та ні, це б вийшло задорого. Усі ви не варті того, Я волів би повернути собі свої марки. Гадаю, що й ви будете радніші їх віддати, ніж попасти в трупарню.
Настала довга мовчанка.
— Ну, я роздав карти. Вам грати. Міркуйте, але спершу я хочу вас застерегти. Коли двері відчиняться і хтось із вас дасть наздогад, що тут діється щось непевне, я відразу стріляю. І жодна душа не вийде з кімнати інакше, як ногами вперед.
Нарада тривала годин зо три. Вирішальним чинником у ній був не так здоровенний кольт, як цілковита певність, що Буйний День не завагається з нього скористатись. І не тільки трійка була певна цього, але й сам Буйний День. Він поклав собі твердо їх забити, коли йому не повернуть грошей. То була справа не легка. Не так просто зібрати відразу десять мільйонів готівкою, і не обійшлося без прикрих затримок. Разів із десять викликувано в кімнату містера Говісона й головного бухгалтера. В такі хвилини пістолет лежав у Буйного Дня на колінах, недбало прикритий газетою, а він або скручував, або закурював цигарку. Кінець кінцем справу було залагоджено. Один з клерків приніс валізу з автомобіля, що чекав перед дверима, і Буйний День, запхавши туди останню пачку банкнот, клацнув замком. На порозі він спинився і кинув їм на прощання:
— Я маю вам сказати ще три речі: коли я зачиню за собою двері, ви будете, звісно, вільні й можете робити, що вам захочеться, але я мушу вас остерегти. Насамперед ніяких заяв до поліції, втямили? Гроші мої. Я не пограбував вас. Коли стане відомо, як ви мене обшахрали і як я примусив вас повернути мені все, сміятимуться з вас, а не З мене. Та ще як сміятимуться! Далебі, не солодко вам буде з того сміху! А потім, як ви на мене заявите й спробуєте мене вдруге обібрати, коли я вже повернув усю свою ставку назад, тоді вже я напевне вас перестріляю, й ніде ви від мене не сховаєтесь. Не таким нікчемним гнидам, як ви, здирати шкуру з Буйного Дня. Вийде щось у вас — на вас же й окошиться, і в місті буде кілька несподіваних похоронів. Гляньте мені в вічі, і самі побачите, жартую я чи ні. Оті квитанції й розписки на столі — всі ваші, прощавайте!
Щойно двері за ним зачинились, Натанієл Леттон кинувся до телефону, але Даусет спинив його.
— Що ви хочете робити? — спитав він.
— Поліцію викликати! Це ж грабунок! Чистий грабунок. Я не збираюся терпіти цього. Не збираюсь, кажу вам!