Сцена
Бідно, але з деякою претензією на ліпший смак умебльований готелевий покій. Ліжко, софа, оббита червоним плюшем, стіл з цвітучими хризантемами в вазонику. Збоку столик, закинений фотографіями та мальованими картками. Одиноке вікно, заслонене червоною фіранкою, крізь яку просвічує сонце, кидаючи на ліжко червону квадратову пляму. В куті біля дверей умивальник, насупротив нього великий куфер, застелений барвистим коциком. Над столиком на стіні дзеркало. Кілька крісел, на однім із них жіночі сукні покинуті безладно, на другім мужеське пальто, елегантна паличка і циліндр.
Юліан, молодий, вродливий панич, власне кінчить туалету перед дзеркалом, розчісує щіткою на голові рідке волосся і розкішні баки, підкручує вуси.
Каміла, вродлива брюнетка, лежить на ліжку, накрита ковдрою, скулившися, немов змерзла, і слідить очима його рухи.
Знадвору долітає ненастанний туркіт возів і гомін вуличного руху, трохи пізніше гук дзвонів.
Каміла
Вже одягаєшся, блондинику?
Юліан
(не обертаючися до неї, перед дзеркалом).
Так.
Каміла
Хочеш іти геть?
Юліан
Авжеж. Хіба не пора?
Каміла
А хіба пора? Ще дуже рано. Думаю, що ще нема шостої.
Юліан
Ну, шоста в червні, то вже зовсім не рано. Ади, по тім світлі на твоїм ліжку можна пізнати, як високо вже сонце.
Каміла
(здригнулася).
Яке дивне світло! Як кровава пляма.
Юліан
Се від фіранки.
Каміла
(відкидає ковдру і встає з ліжка. На ній лише довга біла сорочка).
Душно! Сядь іще. Не відходи.
Юліан
Пощо сідати? Треба йти. І так забарився. Там десь мої турбуються, що мене цілу ніч дома не було.
Каміла
(надягає на себе спідницю й кафтаник, весело).
Га, га, га! Певно, дадуть знати на поліцію, що десь дитина заблукалася. Хто би знайшов…
Юліан
Ти в дуже веселім настрої, а я ні.
Каміла
Ось сядь лишень (тягне його до себе на софу), побалакаємо… може, я й тобі піддам веселого гумору.
Юліан
(легенько опирається).
Ні, пусти мене. Справді, мушу йти.
Каміла
Але ж, хлопче! Шоста година вранці! Куди ти підеш? Ще всі брами позамикані. Ще всі порядні люди сплять! Ну, обійми мене! Поцілуй мене!
(Обіймає його.)
Так, як учора. Я ж твоя жіночка, правда?
Юліан
Вчора була.
Каміла
А сьогодні вже ні?
Юліан
Що добре, того не треба забагато. За тиждень знов будеш.
Каміла
(відвертається).
Ти недобрий! Не любиш мене! Серджуся на тебе.
Юліан
От і бач. Найліпше, я піду собі, а за пару день ти пересердишся і знов усе буде добре.
Каміла
Он як! Буде добре? А може, не буде? Може, я не захочу?
Юліан
То як схочеш. Не захочеш ти, то захоче друга, третя, котра-будь. Хіба мало вас таких?
(Надягає сурдут.)
Каміла
(зіскакує як ужалена).
Нас… таких! Ах, правда… Ха, ха, ха!.. Твоя правда. Я не маю права не хотіти. Я мушу хотіти… І знову буде добре.
(Наближається до нього, тихіше.)
Слухай, Юльку, та невже ти так-таки зовсім, ані крихітки, ані дрібочки не любиш мене?
Юліан
(протирає хусткою цвікера, спокійно дивиться на неї).
Слухай, Каміла. Не розумію тебе. Чого тобі треба від мене? Се ти вже не перший раз заговорюєш із сеї бочки. Знаєш добре, хто ти. Знаєш, що я твій гість. Прийду, зроблю, що треба, заплачу, що належиться, і піду. Коли приходжу, люблю тебе, як голодний теплу страву або чарку горілки. А коли голодний насититься і нап’ється, то яке йому діло до тих котлетів чи клюсок? Заплатив і йде собі геть.
Каміла
(хапає його за руки і силується заглянути йому в очі).
Господи, який ти розумний! І де ви такі розумні паничі беретеся! Котлетка, чарка горілки – і дівчина, се зовсім усе одно. Ся смакує так, та так, а он та он як. Посмакував, а до решти йому байдуже. А може, та жива котлетка має серце? Може, в тій чарці – жива кров? Може, у неї є якесь чуття, якісь бажання, якісь… ха, ха, ха!.. якісь ідеали?..
Юліан
(злегка вириває свої руки з її рук, байдужно).
Па, кицю! (Цілує її в уста.) До побачення. Ти зачинаєш уже зовсім пусте балакати. Я не маю часу слухати твоїх витребеньків.
Каміла
(обхоплює його руками за шию).
Юлечку! Любий мій! Не йди ще! Хіба ж ти не бачиш, як я тебе люблю? Дуже, дуже люблю! Хіба не бачиш, що я без тебе жити не можу?
Юліан
Ха, ха, ха!
Каміла
Не смійся, соколе мій! Хіба се смішно?
Юліан
Ха, ха, ха! Авжеж, смішно.
Каміла
Чого смішно?
Юліан
Хіба ж не смішно? Так, як коли би чоловік по шию в воді стояв і кричав: "Пити! пити! Гину зо спраги!".
Каміла
Не в воді, а в калюжі! В калюжі, соколе мій, у багні. І спрага мучить мене… за крапелиною чистої води… чистої любові… за крапелиною надії на якийсь вихід з сього життя. Юлечку, любий мій! Не відвертайся! Порадь мені! Вирви мене з сеї калюжі! Або хоч покажи мені дорогу… зроби надію… одури мене надією, хоч на день… хоч на хвилю!
(Пригортається до нього.)
Ти не знаєш, яке тяжке, яке страшне моє життя. Не знаєш, які думки не раз напосідають… Ні, я не буду оповідати тобі… Я знаю, в тебе серце м’яке, добре. Юлечку, зглянься на мене!..
Юліан
(схрещує руки на грудях і глядить на неї згори).
Знаєш, Каміла, з різних ролей, у яких я бачив тебе, ся найменше вдатна і найменше тобі до лиця. Ліпше покинь грати сю комедію. Бувай здорова!
(Хоче йти.)
Каміла
(забігає йому дорогу, хапає за руку).
Ні, стій! Зажди ще хвилину. Я ж мала тобі щось сказати… щось дуже важне…. дуже цікаве…
Юліан
(сердито).
Ну, що таке? Кажи скоро.
Каміла
Скоро? Чому скоро? Чого квапитися? Ходи сюди! Сядь. (Садовить його на крісло.) Дай сюди капелюх і палицю. (Бере і кладе набік.) Так. А тепер слухай!
Здалека чути голос дзвонів.
Каміла
Га! чуєш? Дзвонять.
Юліан
(байдуже).
Та й що з того? Дзвонять на утреню, бо сьогодні неділя.
Каміла
Неділя? А котрого сьогодні маємо? (Біжить до стінного календаря.) О, я ще від четверга не заглядала до календаря. То сьогодні неділя? А так, учора була субота. (Віддира картку за карткою.) Господи!
Юліан
А там що таке?
Каміла
Святої Агати.
Юліан
Ну, та й що з того?
Каміла
(тягне його за руку до календаря).
Ади!
Юліан
Червоно підкреслене. Ну, та й що з того?
Каміла
А знаєш чому?
Юліан
Можуть бути сотні причин.
Каміла
Одна! Одна! Се роковини смерті моєї матері. Сьогодні рік, якраз рік!
(Кидається йому на груди і ридає.)
Юлечку! Серце моє! Я не переживу сьогоднішнього дня!