– Хай допоможе тобі небо, Беннете, – відповів Дік. – Ти завжди був мені добрим другом, і я цього ніколи не забуду.
– Послухайте, мастере, – нерішуче додав Хетч, – якщо цей Джон-Месник прошиє мене стрілою, то пожертвуйте за мене золоту марку, а ще краще цілий фунт, бо скидається на те, що моїй душі скрутно буде в чистилищі.
– Я виконаю твою волю, Беннете, – відповів Дік. – Та не засмучуйся так, друже. Там, де ми з тобою зустрінемося, тобі більше буде потрібний ель, ніж молитви.
– Якби дав Бог, мастере Діку, – зауважив Беннет. – Та ось і сер Олівер. З нього був би добрий воїн, коли б він володів луком так, як володіє пером.
Сер Олівер віддав Діку запечатаний пакет, на якому було написано: "Моєму вельмишановному хазяїну серу Деніелу Бреклі, рицарю. Передати негайно",
Дік засунув пакет за пазуху, наказав загонові їхати за ним і подався на захід.
КНИГА ПЕРША
ДВОЄ ХЛОПЦІВ
Розділ І
У КОРЧМІ ПІД ВИВІСКОЮ "СОНЦЕ"
Сер Деніел і його воїни зупинились на цю ніч у Кетлі та його околицях. Вони добре влаштувались і виставили сильну варту. Однак танстольський рицар був з тих людей, яким погоня за грошима ніколи не дає спочинку. І навіть тепер, напередодні битви, що мала або піднести або загубити його, він встав о першій годині ночі, щоб витрусити з своїх нещасних сусідів хоч трошки золота. Сер Деніел наживався на спірних спадщинах; він звичайно робив так: викупляв право на спадщину в якого-небудь безнадійного претендента на неї і потім з допомогою могутніх і близьких до короля лордів, ласки яких він умів запобігти, добивався несправедливих рішень на свою користь. Якщо ж цей шлях був надто довгим, він силою захоплював спірний маєток, а потім, покладаючись на свої зв'язки та на сера Олівера, який умів користатись правом як завгодно, утримував за собою те, що загарбав. Село Кетлі було одним з таких надбань. Воно потрапило до лап сера Деніела недавно, і місцеві жителі все ще чинили йому опір. Саме для того, щоб нагнати страху на незадоволених, він і повів військо цією дорогою.
О другій годині ночі сер Деніел сидів у корчмі біля каміна, тому що вночі в оточеному болотами Кетлі було холодно. Коло його ліктя стояв кухоль пахучого елю. Шолом із забралом він зняв і сидів, загорнувшись у яскраво-червоний плащ – худий, засмаглий, лисий, з опущеною головою. В нижній частині кімнати розташувались його люди… Їх було дванадцятеро. Кілька чоловік спало на лавках, решта стояла на варті коло дверей. Недалеко від сера Деніела спав на підлозі загорнутий у плащ хлопчик років дванадцяти-тринадцяти. Перед рицарем стояв хазяїн корчми.
– Так от, хазяїне, запам'ятай мої слова, – сказав сер Деніел. – Роби тільки так, як я велю, і я завжди буду до тебе добрим. Треба, щоб моїми селами управляли надійні люди, і я хочу, щоб головним констеблем обрали Адам-е-Мора. Подбай про це. Якщо оберете не таких, як мені треба, то вам буде погано. Я вам не попущу, бо всі ви завинили передо мною тим, що платили данину Уолсінгему. І ти теж платив, хазяїне.
– Славетний рицарю, – відповів хазяїн, – я готовий поклястись вам хрестом Холівуда, що я платив Уолсінгему з примусу. Ні, відважний рицарю, я не люблю негідників Уолсінгемів; вони бідні, як церковні миші. Мені потрібний такий могутній лорд, як ви. Спитайте кого хочете, я завжди був на вашому боці.
– Можливо, – сухо мовив сер Деніел, – в такому разі ти заплатиш вдвічі більше.
Хазяїн корчми болісно скривився, однак в той неспокійний час такої біди міг зазнати кожний орендар, і він, мабуть, був радий, що легко відбувся.
– Селдене! – гукнув сер Деніел, – Давай сюди другого.
Один із слуг увів старого чоловіка, блідого, як полотно, його трусила болотна лихоманка.
– Гей, ти, – сказав сер Деніел, – як тебе звуть?
– З дозволу вашої милості, – відповів старий, – мене звуть Кондел, Кондел з Шорбі.
– Про тебе мені розповіли погані речі, – сказав сер Деніел. – Ти замішаний у зраді, не сплатив данини, тебе звинувачують у смерті кількох чоловік. Виявляється, ти дуже хоробрий. Та я тебе приборкаю.
– Вельмишановний і шляхетний лорде! – вигукнув старий. – Даруйте на слові, це якась плутанина. Я самотній і бідний чоловік, я нікого не кривдив.
– Помічник шерифа висловлювався про тебе страшенно погано, – мовив рицар. – "Схопіть, – казав він, – цього Тіндела з Шорбі".
– Кондел, мій ласкавий лорде, мере звуть Кондел, – сказав нещасний.
– Кондел чи Тіндел – все одно, – холодно зауважив сер Деніел. – Ти, правду кажучи, попався, і в мене дуже великі сумніви щодо твоєї чесності. Якщо ти хочеш врятувати свою шию від зашморгу, щвиденько напиши зобов'язання на двадцять фунтів.
– Двадцять фунтів, мій ласкавий лорде! – скрикнув Кондел. – Це ж чистісіньке безумство. Все моє добро не варте й сімдесяти шилінгів!
– Кондел чи Тіндел, – відповів, посміхаючись, сер Деніел. – Я піду на риск. Напиши мені зобов'язання на двадцять фунтів, а коли я стягну з тебе все, що зможу, то стану до тебе ласкавішим і пробачу решту.
– На жаль, ласкавий лорде, я не можу цього зробити, бо не вмію писати, – відказав Кондел.
– На жаль, – передражнив рицар, – коли так, то тут вже нічим не зарадиш. А я радо помилував би тебе, Тінделе, якби мені дозволяло сумління. Селдене, обережненько відтягни цього старого буркуна до найближчого в'яза і ніжненько повісь його, та так, щоб мені його було видно, коли я їхатиму звідси. Усього найкращого вам, любий мастере Кондел, дорогий мастере Тіндел. Ви дуже швидко будете в раю, усього вам найкращого.
– Мій справедливий лорде, – відповів Кондел, через силу скривлюючи обличчя в раболіпну посмішку, – вам годиться наказувати, і я, хоч і пишу дуже погано, зроблю так, як ви бажаєте.
– Друже, – мовив сер Деніел, – тепер ти напишеш зобов'язання на сорок фунтів. Годі! Ти надто хитрий, щоб твоє майно було варте тільки сімдесяти шилінгів. Селдене, подивись, щоб він написав усе як слід і належно засвідчив.
І сер Деніел, бувши найвеселішим рицарем в Англії, сьорбнув теплого елю і з посмішкою відхилився на спинку крісла.
Хлопчик на підлозі заворушився і сів, з острахом озираючись навколо себе.
– Іди-но сюди, – сказав сер Деніел, і коли хлопчик, виконуючи його наказ, підвівся і підійшов, рицар закинув голову назад і голосно зареготав.