— І нащо вона приїхала? — запитав Олег.
Я не відповів, бо не знав. Моя мама завжди жила зі мною і з моїм батьком. А в Льоні взагалі не було мами. Вона померла, а він жив у бабусі.
Ми й не помітили, як на вигоні з'явилася Оксана. Вона сіла на траву біля нас і сказала:
— Тато мене послав до вас...
В очах у Льоні світився сум. Льоня ніби питав: а ти сама не могла прийти?
— Тато хоче поговорити з мамою без мене,— пояснила Оксана.
Льоня запитав у нас:
— Підете зі мною, куди я поведу?
— Купатися? — недогадливо сказав Олег. Він зовсім не помітив таємничого світла в Льониних очах.
Льоня витримав паузу.
— В Чорногорію,— сказав він.
Ми притихли.
— Піду,— першим погодився я.
— І я,— підтримав мене Олег.
Оксана не давала своєї згоди.
— А ти? — запитав у неї Льоня.
— До мене мама приїхала...— почала невпевнено Оксана.
Льоня перебив:
— Отже, не бажаєш?
Оксана вагалася. Це ми добре бачили. Льоня сказав:
— Хлопці, ходімо!
Й Оксана пішла з нами.
Чорногорія була за селом. Її горби мріли під розпеченим промінням. Її пологі боки уквітчані зеленим лісом. Там печери. В них бував лише Льоня і про них розказував багато цікавого. Та скільки ми не просили його, не хотів нас завести туди. А сьогодні наважився.
Льоня вів. Він широко розмахував руками, ніби збирався летіти, бо ж під гору було йти нелегко.
Позаду неохоче пленталась Оксана. Сьогодні вона була невпізнанна — мовчазна і невесела.
Олег питав у неї:
— До тебе мама приїхала?
— Еге.
— А де вона була?
— У місті.
— Чому ж вона з тобою не жила?
— А мама була покинула мене й тата.
— А тепер?
— Тепер вона повернулась,— неохоче відповіла Оксана.
Потім у її голосі забриніла радість:
— Я така рада! Тепер у мене буде мама...
Уже похмурий ліс оточував нас. Співали пташки. Стало прохолодно. Піскувата дорога звивистою стрічкою п'ялася поміж голого коріння, обшморганого колесами возів та автомашин.
Оксана зупинилася.
— Далі я не піду... Я хочу до мами.
І вона побігла назад. З гори було бігти легко. Ми стежили, як між дерев біліє її коротеньке платтячко. Мовчали. Льоня супився. Олег зневажливо кривив губи. Я почував себе скривдженим.
А ліс був гарний, повний свіжості й щебету. Пахло глицею, землею, потривоженою мурахами.
Напевне, ні я, ні Олег не розуміли Оксаниного вчинку. Його міг зрозуміти лише Льоня: адже в нього нема мами...
Він сказав:
— До печер ми не підем.
Він ступив крок, другий, минув мене, Олега і став спускатися з гори...
Ми знову повкладалися на вигоні. Лігши навзнак, стежили, що робиться на небі. А там пливли хмари. Вони й відбивалися в Льониних очах.
...Вечір був фіалковий. Від річки брів молочний туман. Я зривав травинку за травинкою і відчував, як вони свіжо й гостро пахнуть.
А потім з учителевого двору вийшла Оксана. За нею слідом з'явилась її мама. У мами було сумне обличчя. Вона несла в руках чемодани: у правій руці — більший, у лівій—менший. Вона поставила чемодани на курну дорогу, постояла біля них, ніби роздумувала над чимось.
— Хлопці,—прошепотів Льоня.—Оксанина мама знову їде.
Ми перевернулися на животи й дивились на те, що відбувалося перед нашими очима.
Оксана наблизилась до нас.
— Хлопчики, я їду,— сказала вона.
Ми не знаходили, що їй сказати.
— Куди? — запитав тихо Олег.
— З мамою. Вона бере мене з собою.
— А чом вона не хоче залишитися тут? — ще запитав Олег.
— Тато не хоче простити маму.
— І ти їдеш з мамою? — різко запитав Олег.
— Їду. До побачення, хлопці.
— До побачення,— сказав я.
Лише Льоня нічого не відповів.
Оксана крутнулася на одній нозі. В повітрі замайорів її червоний бантик. Вона підбігла до своєї матері, і вони стали віддалятися по дорозі. Вони прямували туди ж, куди ми недавно ходили, щоб відвідати печери. Вони йшли на вокзал.
Коли мама з Оксаною вже піднімалися на перший горб, на подвір'ї появився Дмитро Сергійович. Він поволі пройшов до воріт. Зупинився. Він був похнюплений, зажурений.
Ми зрозуміли, що він сумує за Оксаною. Адже він її дуже любив, він і рибу ходив з нею ловити, і полуниці збирати в лісі. І ми її любили так само, як батько. Нам стало шкода його. Неймовірно шкода. Як вона могла зрадити батька? Нашого Дмитра Сергійовича, який був хорошим учителем, справедливим — і зовсім не строгим.
Як вона могла? Невже влада матері, якої вона зовсім не знала, бо її постійно не було з нею, була сильніша за любов і ласку батька, якими він наділяв свою Оксану щоденно?
Ми щодуху побігли до лісу. Ми відчували, як у наших грудях шалено б'ються серця. Зминули з дороги, мчалися поміж старих вікових дубів, щоб швидше наздогнати втікачку. Ген уже завиднілося біле платтячко Оксани, і стало виразно видно два чемодани в руках її матері. В наших очах миготіли зелені кущі, навкруги було урочисто й тихо. А Льоня закричав:
— Зра-а-а-дни-и-ця-яя!
Здавалось, він набрав у груди силу-силенну повітря і доки не видихне його, то й не скінчить цього дошкульного, жорстокого слова.
Оксана почула, але не оглянулась. Тільки зігнулася, ніби хтось боляче шмагнув її батогом по худеньких плечах.
— Зра-дни-ця-я-я! — закричав Льоня, і в його очах було повно темних грозових хмар.
Це слово підхопив Олег. Він широко розкрив рота, і слово вилинало звідти, гомоніло в лісі — кінця йому не чути.
Я згадав, як Дмитро Сергійович зажурено стояв біля воріт,— і спазми перехопили моє горло.
Я теж крикнув те слово, але в мене воно прозвучало тихо, невпевнено і зовсім не мало тієї сили, що воно мало, народившись у грудях Льоні й Олега.
Кругом нас — темношатий ліс, поміж його вітами скісно падали золоті снопи сонця, і котилися луни, і в горлі в мене було жорстко і сухо.
А потім на траву-мураву упав Льоня, закривши руками лице, і в нього раз здригнулись плечі, другий...
Чорногорія оточувала нас своїм ласкавим шумом, вона вливалася в нас вечоровою прохолодою, всотувалася в очі серпневою зеленню.