Хоч як ми будем оцінювати ці й подібні до них учинки, ми побачимо, що всі вони походять від духу протиріччя. І ми здійснюємо їх саме тому, що знаємо, що робити їх не слід. Поза цим нема ніяких розумних підстав для пояснень, і всі ті суперечливі вчинки можна було б вважати підступами лукавого диявола, якби часом вони не оберталися добром.
Цю тираду я проголосив для того, щоб хоч якось відповісти на ваше питання — пояснити, чому я тут,— і дати вам хоч найменше уявлення, чому я сиджу закутий у кайдани в камері смертників. Якби я не був таким балакучим, ви б або не зрозуміли мене, або, як ота потолоч, вважали божевільним. А так ви легко збагнете, що я — одна з незчисленних жертв чортика протиріч.
Жоден учинок ще не був так ретельно продуманий. Тижнями, місяцями зважував я різні способи вбивства. Я відкинув тисячі варіантів, бо, якби я здійснював їх, мене випадково могли б викрити. І от нарешті в якихось французьких мемуарах я вичитав про одну фатальну хворобу, на яку заслабувала мадам Піло через випадково отруєну свічку. Ця ідея миттю вразила мою уяву. Я знав про звичку своєї жертви читати в ліжку і знав також, що її кімната була вузька й погано провітрювалась. Але навіщо докучати вам зайвими дрібницями? Навіщо описувати, як я без жодних труднощів вставив у свічник свічку власного виробництва замість звичайної? Наступного ранку того чоловіка знайшли в ліжку мертвим, а судовий слідчий констатував: "Смерть від Бога".
Отримавши у спадок маєток жертви, я кілька років по тому непогано справувався. Я навіть гадки не мав, що мене можуть викрити. Залишки фатального ґноту я завбачливо знищив. Я не залишив жодного сліду, скориставшись яким, мене можна було б запідозрити або навіть обвинуватити в злочині. Вам не відчути тієї безмірної втіхи, що виповнювала мені груди, коли я розмірковував про свою абсолютну безпеку. За той час я навіть призвичаївся впиватися цим відчуттям. Я діставав від нього більше втіхи, ніж від усіх тих світських переваг, які здобув, учинивши гріх. Та підійшла врешті година, коли це надприємне відчуття почало непомітно переростати в надокучливу думку. Вона докучала, ба навіть просто цькувала мене, не даючи й хвилини спокою. У вухах, точніше в пам'яті, бува, не раз крутиться, дратуючи нас, мотив якої-небудь примітивної пісеньки або посередньої арії. Однак це не означає, що муки наші змаліють, якщо пісня буде хороша, а опера славетна. Я став увесь час ловити себе на думці про власну безпеку і зауважив, що незмінно бубоню: "Я цілком у безпеці".
Одного дня, блукаючи вулицями, я раптом усвідомив, що майже вголос бурмочу ці затерті слова. І тут, піддавшись черговому поривові, я перефразував їх отак: "Я в безпеці — у цілковитій безпеці,— якщо не буду дурнем і не зізнаюсь!"
І тільки-но я проказав ці слова, як у серце мені шпигонув колючий морозець. Мені вже траплялося відчувати ці приступи протиріч, природу яких я намагався вам розтлумачити, і добре пам'ятав, що мені ні разу не вдавалось опиратися їм. І випадкове припущення, ніби я міг стати таким дурнем, щоб аж зізнатися в скоєному злочині, постало переді мною, мов привид моєї жертви, й поманило до смерті.
Спершу я було спробував струсити з душі це жаске видіння. Я наддав ходи — жвавіше, ще жвавіше. Тоді побіг — і відчув шалене бажання верескнути. Кожна набігла думка виповнювала мене новим жахом, бо — овва! — я дуже добре, навіть занадто добре розумів, що думати в моїй ситуації означає кінець. Я побіг іще швидше і, наче божевільний, замотався по людних вулицях. Нарешті перехожі стривожились і подалися за мною. І тоді я відчув, що це вершиться моя доля. Якби я міг відкусити собі язика, то, звичайно, зробив би це,— та ось мені закричали на вухо, ось грубо шарпнули за плече. Я повернувся, насилу переводячи дух. Тієї миті я мало не задушився, а водночас осліп, оглух, умлів — і тоді, здавалось, якийсь невидимий ворог розгонисто стусонув мене межи плечі. І таємниця, яку я так довго беріг, вилетіла з моєї душі.
Кажуть, що я говорив чітко, хоча гучно й квапливо, наче боявся, що мені не дадуть договорити стислі, проте насичені речення, що віддали мене в руки катові й жбурнули до пекла.
Переконливо довівши свою провину, я знепритомнів.
Але навіщо стільки слів? Сьогодні на мені кайдани — і я ось тут! А завтра я буду без них,— але де?