— Егеж, панотченьку,— з видом щирого вдоволення розпочав єзуїт,— про се нема що й говорити, славний у вас мід, славний! Недурно про вашу пасіку слава йде по цілім окрузі. Відразу видно, що тямуща рука коло бджіл ходить.
— П’ятдесят літ, reverendissime, п’ятдесят літ з бджолами заходжуся, то й як же мені не знати їх натури і звичаїв?
— П’ятдесят літ! — скрикнув патер, немовби Чимчикевич сказав йому бог зна яку дивовижну новину. Он воно як! Так ви вже п’ятдесят літ священиком?
— Е, ні, попом я вже п’ятдесят і п’ять літ,— попросту відповів о. Чимчикевич.— Адже ж постійте! Святився я тоді, як Наполеона били — під Ватерлоо чи де там! То кілько тому буде? Здається, в 1815 було? А? Славний час був, reverendissime. Не дай боже дожити другого такого!
— Так ви гадаєте?
— Авжеж, що не як. Ну, потім п’ять літ кидали мною по адміністраціях. Назнався я біди, крий господи! І горів, і тонув, і мерз, і мок, як то кажуть. І жінка-покійниця в тій нужді померла; а жінка, reverendissime, у нашого брата перша і остатня. І тут я, на сьому місці, п’ятдесят літ держуся. Як те боже дерево, де його бог посадив, там і росте, доки його свята воля. Слава йому і поклін! Чи як ви думаєте, reverendissime, га?
— Та й село у вас славне, нема що й казати,— провадив дальше єзуїт, немовби розвиваючи дальше свою попередню думку.— Проїжджаєш — аж очі радуються. Поля оброблені, сади, огороди, хати нові, худобинка сита і гладка, всюди видно достаток і благодать божу…
— Що ж, reverendissime, працюємо як можемо. "В поті чола твоєго сніси хліб твой", чи як там у письмі сказано, га? І про других не забуваємо.
— Чував, панотченьку, чував, підхопив єзуїт.— Пан староста вашою громадою нахвалитися не може. "Чи податки сплатити, вони,— каже,— перші, чи порядки громадські, дороги, мости,— все у них як бог приказав. А коли треба складки якої, помогти там чи погорільцям, чи тим, що повінь їх зруйнувала, чи бідним,— Товстохлопи чисто по-панськи дають".
— По-людськи, reverendissime, по-людськи, не по-панськи! Пани на такі речі не дуже-то щедрі. А ми так, як Христос учив: що царське, то цареві, а що боже — богу. Чи так я говорю, а?
— Так-то так,— процідив патер, крихітку похиливши голову набік.— Про те, що людське, а що царське, я з вами не буду перечитись. Тут ваші Товстохлопи можуть бути приміром для всякої другої громади; і певно, що не за чиїм приводом, як за вашим. Се кождий мусить признати. Але що доторкається божого, духовного…
Патер не договорив, немов онимаючись порушувати таке делікатне питання. Але Чимчикевич, очевидячки, і не підозрівав тут нічого делікатного і без околесини запитав:
— Що ж, маєте мені з того погляду дещо закинути? Говоріть, говоріть, я радо вислухаю.
— Н-ну, закинути!— живо, немов обрушившись, підхопив патер. Яке право мав би я закидати вам що-не-будь? Сохрани господи! Я тілько так… теє… от, приміром, хоть би й те! Окружний шкільний інспектор надивуватися не може. "Що се за диво, каже,— таке село багате, порядне, дбайливе, а отсе вже п’ять літ мучуся, прошу, напоминаю і ніяким світом не можу добитися, щоб школу у себе завело".
— От що! — живо скрикнув о. Чимчикевич.— Так се інспектор вам жалувався! А може й прислав вас сюди на те, щоб ви уговорювали нас школу завести?.
— Ні, ні, панотче, де там! Я до такої служби зовсім непідхожий!
— Так я й думав,— успокоївшись, сказав о. Чимчикевич.— А пан інспектор, не кажучи йому лихого слова, дурень, та й годі. Раз йому сказали, що, доки він у нас інспектором, доти школи не заложимо, то чого б йому ще морочити? Я сам, бачиться, доволі ясно сказав се йому.
— Так йому й сказали? Ну, се цікаве діло!
— Ні, reverendissime, зовсім нецікаве. Не сподобався пан інспектор нашим людям, і не хочуть мати його за начальника над своєю школою. А чому не хочуть, се їх діло. "Розвідували ми,— кажуть,— по сусідських селах, які він там порядки заводить, як з учителями поводиться і як їм з дітьми велить поводитись, і бачимо, що ми б у себе такого не стерпіли. То ліпше нехай у нас не буде ніякої школи, ніж маємо раз у раз дертися з інспектором та кари приймати бог зна за що!"
Патер Гаудентій аж руками розвів.
— Ну, признаюся вам, се зовсім не рація. Прості хлопські викрути! Ще чого не ставало, щоб кождий урядник старався подобатись своїм підданим! Сього-таки забагато! Ну, а що ж ви на те, панотче? Невже мовчали? Думаю, що ваш обов’язок був вияснити їм, що таке вимагання, вибачайте, і дурне, і безпідставне. Адже ж таким робом, через свою примху, вони позбавляють освіти ціле підростаюче покоління!
— Що ж, reverendissime, з рукою на серці я не міг їм того сказати.
— Не могли? А то чому?
— Раз тому, що їх правда, бо інспектор для людей, а не люди для нього. А по-друге,— нікого се не позбавило освіти, бо в нашім селі весь народ освічений, всі діти вміють читати і писати далеко краще, ніж по сусідніх селах, де є школи.
— Всі діти вміють читати й писати! — з правдивим перестрахом скрикнув патер.— А школи в селі нема? Як же се сталося?
— Проста річ. Кождий батько й мати самі вчать своїх дітей.
— А вони ж відки вміють?
— Я їх навчив. Від тридцяти літ у мене така установа, що неписьменному парубкові і неписьменній дівці з сього села шлюбу не дам.
Патер Гаудентій широко витріщеними очима дивився на о. Чимчикевича, як на яке заморське чудовище. А заморське чудовище й собі ж поглипувало глупо-наївно на патера, немов не розуміючи, чого тут дивуватися.
Помовчавши таким робом кілька хвилин, о. Чимчикевич висунув із-під стола низенький стільчик, вніс із сіней кіш, повний-верховатий капустяного листя, і сів на стільчику. В тій же хвилині, немов на даний знак, із відхилених дверей сусідньої комірки рванулись до світлиці цілі десятки кріликів і в радісних підскоках кинулись до свого господаря. Струя якогось неприємного звірячого запаху ввірвалась разом з ними в світлицю, але о. Чимчикевич не запримічав сього. Крілики вкрили дідуся, мов купа пушистого різномастого моху. Одні повискакували йому на коліна, інші на плечі, на голову, на руки, а прочі кинулись до коша і почали хрупати свіже листя, махаючи своїми довгими вушками і витріщивши десятки круглих оченят на незнайомого гостя.