— Драст... — розгублено почав Артур, намагаючись триматися у найвіддаленішому куті п'ятикутника, подалі від чудовиська, яке люто вимахувало хвостом.
— Драст, він же вут, він же гакатіні, він же сап-дер-уп. Усе це та сама річ.
"Воно говорить про гроші", — раптом зрозумів Артур. Жаргонні слова були йому незнайомі, але інтонацію, з якою їх вимовили, неможливо було сплутати ні з чим іншим. Без сумніву, драстом називають те, що править місцевим мешканцям за валюту.
— П'ять тонн, хіба це багато, — вів далі Нельзевул, хитро посміхаючись. — Принаймні для тебе. Ти маєш радіти, що я не з тих дурнів, хто вимагає безсмертя.
Артур зрадів.
— А якщо я не погоджусь? — запитав він.
— У такому разі, — відповів Нельзевул, і усмішка його змінилася на похмуру гримасу, — мені доведеться тебе зачарувати. Знову помістити в цю сулію. Артур покосився на прозору зелену пляшку, що виглядала з-поза голови чудовиська. Широка в нижній частині сулія поступово звужувалася догори. Якщо страховисько зможе проштовхнути Артура всередину, йому ніколи в житті не протиснутися на волю крізь вузьке горло. А в тому, що воно на таке здатне, Артур не сумнівався.
— Ну ж бо, — сказав Нельзевул, знову розпливаючись в усмішці, ще хитрішій, ніж раніше, — який сенс ставати в позу героя. Що для тебе п'ять тонн старого, доброго сап-дер-упу? Я забагатію, а тобі варто лише змахнути рукою.
Він замовк, і його посмішка стала запобігливою.
— Знаєш, — він стишив голос, — адже я справді витратив на це купу часу й вута, прочитав масу книг. — Раптом його хвіст хльоснув по підлозі, немов куля, що рикошетом відскочила від граніту. — Не намагайся пошити мене в дурні! — проревів він.
Артур з'ясував, що магічна сила крейдяних ліній поширюється, щонайменше на висоту його зросту. Він обережно притулився до невидимої стіни й, виявивши, що вона витримує вагу, зручно на неї обперся.
П'ять тонн драсту, міркував він. Очевидно, це чудовисько — чаклун з бозна-якої країни. Може, навіть з іншої планети. Своїми закляттями воно намагалося викликати демона, що виконує будь-які бажання, а викликало його, Артура Гамета. Тепер воно чогось хоче від нього, а в разі непокори погрожує пляшкою. Усе це страшенно нелогічно, але Артур почав підозрювати, що у більшості чаклунів негаразд з логікою.
— Я спробую знайти для тебе драст, — промимрив Артур, відчуваючи, що треба сказати хоч слово. — Але мені доведеться повернутися за ним до... е-е... пекла. Усі ці фокуси з маханням руками давно застаріли.
— Гаразд, — промовило чудовисько, стоячи на краю п'ятикутника й хижо поглядаючи на Артура. — Я тобі довіряю. Але пам'ятай, що я можу тебе викликати в будь-який час. Тобі нікуди дітися, сам розумієш, тож краще й не намагайся. До речі, мене звуть Нельзевул.
А Вельзевул вам часом не родич? — запитав Артур.
— Це мій прадід, — відповів Нельзевул, підозріливо поглядаючи на Артура. — Він був військовим. На жаль, він... — Нельзевул урвав на півслові й кинув на нього гнівний погляд. — Утім, вам, демонам, усе це відомо! Згинь! І принеси драст.
Артур Гамет знову зник.
Він матеріалізувався на розі Другої авеню і Дев'ятої-стріт — там, де вперше зник. Пальто лежало біля його ніг, а одяг весь просяк потом. Артур похитнувся, намагаючись відновити рівновагу, адже в ту мить, коли Нельзевул його звільнив, він спирався на магічну силову стіну. Артур Гамет підняв з бруківки пальто й поспішив додому. На щастя, народу довкола було небагато.
Дві домогосподарки, зойкнувши, швидко зацокотіли підборами геть. Якийсь вишукано вдягнений чоловік чотири-п'ять разів кліпнув очима, зробив крок до нього, немов збираючись щось запитати, передумав і поквапливо пішов у напрямі Восьмої-стріт. Решта або не помітили Артура, або їм було байдуже.
Повернувшись до своєї двокімнатної квартири, Артур зробив слабку спробу викреслити з пам'яті усе, що сталося, немов поганий сон. Це йому не вдалося, і він почав аналізувати свої можливості.
Він міг би дістати драст. Тобто не виключено, що міг би, якби знав, що це таке. Речовина, яку Нель-зевул вважає коштовною, може виявитися чим завгодно. Свинцем, наприклад, або залізом. Але навіть у цьому разі Артур із його скромними доходами вилетів би у трубу.
Можна було б повідомити поліцію. І потрапити до психіатричної лікарні. Забудь про це.
Нарешті, можна нічого не робити — і скніти решту життя у пляшці. Цей варіант теж варто забути.
Лишається одне — чекати, поки Нельзевул не викличе його знову, і тоді з'ясувати, що таке драст. Може, це звичайний гній? Можна було б узяти його на фермі у дядька з Нью-Джерсі, якщо Нельзевул сам подбає про доставку.
Артур Гамет зателефонував до офісу й повідомив, що хворий і хворітиме ще кілька днів. Після цього він приготував на своїй невеличкій кухні ситний сніданок, у глибині душі пишаючись споїм апетитом. Не кожен здатний ум'яти таку порцію, коли йому світить перспектива опинитися у пляшці. Він прибрав у квартирі й перевдягнувся у легкий пляжний костюм. Годинник показував пів на п'яту вечора. Артур витягнувся на ліжку й став чекати. Близько пів на десяту він зник.
— Знову змінив шкіру, — зауважив Нельзевул. — А де драст? — нетерпляче смикаючи хвостом, він бігав довкола п'ятикутника.
— У мене за спиною його нема, — відповів Артур, повертаючись так, щоб знову стати обличчям до Нельзевула. — Мені потрібна додаткова інформація. — Він прибрав невимушену позу, обпершись об невидиму поверхню, випромінювану крейдовими лініями.
— І ви повинні пообіцяти, що, коли я віддам драст, дасте мені спокій.
— Звісно, — радо погодився Нельзевул. — Так чи інакше я маю право висловити лише одне бажання. От що, давай-но я заприсягнуся великою клятвою Сатани. Вона, як тобі відомо, абсолютно непорушна.
— Сатани?
— Це один із наших перших президентів, — пояснив Нельзевул із побожним видом. — У нього служив мій прадід Вельзевул. На жаль... Втім, ти й сам усе знаєш.
Нельзевул заприсягся великою клятвою Сатани, і це було величне видовище. Коли він замовк, блакитні клуби туману в кімнаті оповили по краю червоні смуги, а контури гігантської сулії зловісно колихалися у тьмяному світлі. Навіть у своєму легкому одязі Артур обливався потом. Він шкодував, що не народився холодильним демоном.