— Але не тюремний.
— Ага, виходить, ти не знаєш життя! А чому ж завжди штиркаєш мені в очі своїм досвідом!
— Тюрма — це не досвід. Це злочин. Стукай же!
— Сама й стукай, а я не стану!
— Але ж тебе засудять ще більше!
— Хай судять. Кому я потрібен!
— Ах так, ти нікому не потрібен. Ти нікому...
Ганна Сергіївна повісила торбинку на ліву руку, рішучим кроком підійшла до брами, стукнула в неї кулачком.
— Ей, агов, відчиніть, будь ласка!
Жодного ефекту. Ганна Сергіївна стукнула ще раз, хукнула на руку, бо було боляче, озирнулася на сина.
— Іди помагай.
— І не подумаю. Мене вчора завозили сюди на машині, а тепер пішки? Проза. Генка мій каже: "Не дайтесь, щоб проза повсякденності накинула вам зашморга на шию".
— Іди ж, дурню!
Вона застукала вже обома руками, потім спробувала вдарити в браму ногою. Збоку відчинилося маленьке віконечко, показались чиїсь очі, пильно глянули на Ганну Сергіївну, молодий голос спитав:
— Вам чого, громадянко?
— Мені треба в тюрму. Впустіть нас. Йому он треба в тюрму.
Очі ще раз подивилися на дивну пару, віконечко зачинилося.
— Але ж ви не маєте права, — закричала Ганна Сергіївна, — я вимагаю! Чуєте! Відчиніть зараз же!
Вона розігналася й вдарилася в браму всім тілом. Гнат стояв і реготав.
— Негіднику, — прошепотіла Ганна Сергіївна, — ти ще смієшся з матері. Тобі не соромно, що мати... Відчиніть же! Я вимагаю! Я вмру під цією брамою! Чуєте?
Вартовий по той бік брами доповів сержантові, той сповістив начальника караулу. Якісь люди хочуть пробитися в тюрму. Штурмують браму. В далекій караулці пролунала команда: "В ружье!" Задзвонили телефони, полетіли рапорти. Потім усе втихло. Збоку від брами були непомітні дверцята, вони відчинилися, звідти показався високий офіцер, глянув спокійно на Ганну Сергіївну, яка саме летіла в чергову атаку на неподатливу браму, на Гнатка, що стояв, заклавши руки за спину й скрививши губи, тихо сказав:
— Зайдіть, будь ласка, сюди.
Ганна Сергіївна почервоніла, поправила зачіску, суворо зиркнула на Гната: іди за мною.
В тісній кімнатці чергового офіцер запросив Ганну Сергіївну сісти, сам лишився стояти. Стояв і Гнат, бо сісти, власне, було більше ні на чому.
— Я вас слухаю, — сказав офіцер. На вигляд йому було років з сорок. Мужні складки залягали в куточках уст, темні розумні очі дивилися з-під густих гарно вигнутих брів. "Який мужчина!" — в думці зауважила Ганна Сергіївна і сховала назад до торбинки хусточку, в яку перед цим хотіла розплакатися.
— Розумієте, я... я вдова професора Косар...
— Мамо! — перебив її Гнат. — Перестань. До чого тут професор!
— Помовч! Повторюю: я вдова професора Косар-Косаревича, відомого архітектора. А це мій син Гнат, студент-випускник, прекрасна дитина, талант...
— Ма! Перестань!
— Не замазуй мені, будь ласка, рота! Так от... нам треба до тюрми... тобто...
Офіцер посміхнувся одними очима.
— У мене ще не було таких випадків, щоб хтось добровільно добивався в тюрму, — сказав він.
— Так, це справді трохи смішно, але розумієте... Мій син, тобто син покійного Косар...
— Якщо ти не перестанеш, я піду, — погрозив Гнатко.
— Куди ж ти підеш: тобі ж треба в тюрму!
— Якщо вам справді так треба в тюрму, то вас хіба що можна затримати за хуліганство, — сказав офіцер. — Спроба вчинити хуліганську вихватку коло тюремної брами. В практиці нашій таких речей, щоправда, не траплялося, але ви створите такий прецедент. Однак я жартую. Гадаю, що тут просто непорозуміння. Вам ліпше йти додому.
— Ви так вважаєте? — схопилася Ганна Сергіївна.
— Звичайно. Не думаєте ж ви, що ми хапаємо кожного, хто проходить побіля тюрми. Якщо хочете знати, то для мене задоволення не в тім, коли людину приводять до тюрми, а в тім, коли ми її випускаємо на волю. Та й хіба тільки для мене? Спитайте он солдата — він скаже те саме. Просто ми виконуємо обов’язок, тяжкий і суворий обов’язок, але все людське властиве нам так само, як і вам, як усім.
— Я вас розумію. Мені було дуже приємно познайомитися з таким прекрасним офіцером... Але Гнатко. Як же з ним? Він повинен сидіти в вашій тюрмі. У нього...
— Коротше кажучи, — втрутився Гнатко, — мені ще треба відсидіти чотирнадцять діб, одну я вже одсидів.
— Це не тут, — сказав офіцер, — ви помилились брамою. Але, якщо хочете, я допоможу вам, вас проведуть... Щоб ви більше не блукали і... не запізнювалися.
Офіцер ще хотів щось додати, хотів промовити слова заспокоєння для Ганни Сергіївни, але вона саме дістала з торбинки люстерко і поправляла зачіску. Офіцер був чоловік вихований і не став заважати дамі. Інцидент було вичерпано.
Гнатко пішов спати в казенний дім. Ганні Сергіївні лишилася згадка про справжнього мужчину з капітанськими погонами і рицарським характером. Якщо нагадати, що київське "Динамо" виграло 2:1, то все стає на свої місця, і ми можемо спокійно вести свою розповідь далі, тим більше, що є речі набагато важливіші за ті, які відбувалися цього дня в родині Косар-Косаревичів.
ПЕРЕВАЛ
Піт капав на протокол.
Кошарний не помічав поту. Він м’яв довгими пальцями верхній аркуш протоколу, поривався перебити Кукулика і, як тільки той замовк, підскочив з свого місця, жадібно хапаючи ніздрями повітря, викрикнув:
— В такому разі... В такому разі я складаю з себе будь-яку відповідальність! Ви почали це все, Василю Васильовичу, ви й...
— Стривай, голубе. Може, я вже зовсім старий і дурний став, але ж звиняй, я ще не забув нічого. Хто почав? Що почав? Давай уточняти.
— Якщо треба уточнень, то я... Проект...
Кошарний все-таки не міг сказати всього. Усе міг, а цього не міг...
— Та ти не про проект, — вже спокійніше промовив Кукулик, — ти про свою поведінку, про групівництво розкажи... А проект... Тут я теж готовий... Хоч ще ніхто нічого не знає, ніхто...
— Помиляєтеся, товаришу Кукулик, — пролунав раптом голос Тетяни Василівни. — Помиляєтесь. Я знаю! Я все знаю!
Кукулик швидко, несподівано швидко для такого опасистого чоловіка повернувся до неї:
— Ви? Тетяно Василівно, але ж ви... — Тепер він знав, що до його мужності доплюсують ще й гречність, і рицарство, — вже легше, вже хоч трохи легше! — Та що ви! Не знаєте ви нічого, і не треба вам знати, не треба ще й вам сюди заплутуватися, хай уже я, старий дурень...