Трохи зазнала щастя. Здалося — побувала в хмарах. Кошлаті недоступно прекрасні хмари над мокрими полями. Вітер жене їх далеко-далеко, і вона під вітром, легка й розкована. Побувала в високих хмарах — і знов на землю. Хоч як тут для неї непривітно, хоч як тяжко і навіть страшно. А треба жити на землі. Навіть космонавти повертаються на землю, бо не можуть взяти її з собою. На ній жити тяжко, а без неї жити не можна.
Кукулик дивився на Тетяну Василівну вже з тривогою. Чого вона так довго тримає трубку, мовчки тримає трубку і наче щось думає, тяжке й загрозливе? Він кашлянув. Кашлянув упевнено, по-генеральськи, він готувався до тріумфу своїх намірів, які мала захистити ось ця непоказна, але могутня жінка, він знов ставав прекрасно-величним, страшним у своєму тріумфі для всіх супротивників, привабливим для своїх друзів і прибічників. Ну ж бо! Кгим-кгм!
А вона вже не бачила й Кукулика, бачила тільки сіру стіну розпачу, яка виросла перед нею. Пробитися крізь ту стіну, а що там? Там теж розпач, порятунку нема ніде, треба приготуватися до того, щоб жити й по той бік розпачу. Треба пробиватися далі й далі, як прохідники тунелю під крем’янистою горою, треба вгризатися в тверду гірську породу, стукати, поки почуєш зустрічний стукіт, поки тобі прийдуть на допомогу з того боку, хоч, може, й довго доведеться ждати, хоч і знесилієш у намаганнях.
Вона поклала важку трубку, з якої обізвалася до неї сувора доля. Про Жеребила вже забула. Забула й про Кукулика. Тільки соромно було за саму себе. І дивно.
Як же так?
Адже все було гаразд. Точилася суперечка. Цікава суперечка, витримана в загальноприйнятих рамках. Були різні думки. Нікому не нав’язувалися оцінки. І все ж баланс не сходиться. Загубилася копійка. Та сама копійка, яку проклинають усі бухгалтери на світі. Щоб знайти копійку, доводиться іноді витратити цілу тисячу карбованців. І тільки для того, щоб зійшовся баланс. Дебет-кредит-сальдо-бульдо. Плюс та мінус буде нуль, "так" і "ні" теж дають ніщо, логічний нуль, як у електронній машині. Кібернетика, бухгалтерія — ніщо тепер не порятує. Але ж десь є початок. З чогось усе це почалося. Ну, хай вона, її можна не брати до уваги. Вона стала спільницею Кукулика, вона повинна нести відповідальність за вчинений злочин, хоч і не знала про той злочин. А інші? Як вони піддалися? Чому вони горою стояли за те, що треба було Кукуликові? Де тут початок? Де?
Кукулик знову кашлянув. Цього разу вже нетерпляче. Всьому є межа. Не можна ж зловживати терпінням шановного жюрі і розводити дамську мерихлюндію від якогось там телефонного дзвінка! І так уже сидимо з самого ранку забалакані до краю, стероризовані телефонними дзвінками, майже без надії на те, на що сподівалися сьогодні зранку, і вчора, і цілий рік перед цим днем, і, може, все життя. Так, так, може, він, Василь Васильович Кукулик, усе життя ждав цього дня, дня свого найвищого тріумфу, і настання тріумфу залежить від тої он непоказної, негарної жіночки, а вона тягне!
— Що там у вас, Тетяно Василівно? — врешті не витримав він. — Сподіваємося, це не завадить вам висловитись до кінця? Бо я бачу, що деякі товариші хочуть виступити...
Погляд, кинутий на Кошарного, не пропав марно. Кошарний кивнув. Він готовий до бою. У нього теж знайдуться аргументи. Ого, ще й які!
— Так, ви вгадали, — спокійно сказала вона, — я справді висловлюся до кінця. Мені хотілося б... Мені хотілося б показати прихований механізм однієї машини... Розкрити перед поглядами жюрі таємничу камер-обскуру... такий собі таємничий реактор, де варилося злочинне зілля...
Кошарний стривожено метнув поглядом на Кукулика. Що вона верзе, ота божевільна баба? Чи Василь Васильович часом не розкрив їй таємниці? І тепер вона, злякавшись секретаря, злякавшись партійного керівництва, почне тут плести вертикуляси, показувати, яка вона свята та божа?
Кукулик кашлянув. Кашляння те мало нагадати Тетяні Василівні, чого він від неї жде, і водночас заспокоїти Кошарного. Не такий він, Кукулик, дурень, щоб довіряти жінкам таємниці.
Власна дружина нічого не знає. Мати рідна, коли б вона була жива, не дізналася б ніколи. А щодо секретаря, то це нічого. Секретар сьогодні один, а завтра буде другий, а ми перебудемо все і всіх. Ми їх обираємо, ми їх і не обираємо. Він посидів у нас, а там піде на завод, а там до артистів, а там ще кудись, у нього справ багато, він за все нібито й відповідає, а якщо розібратися, то не дуже й відповідає, бо, зрештою, він собі йде, а ми залишаємося, і ми відповідаємо кожен за своє. Ми — Інститут житла, ми організували конкурс, ми за нього й відповідаємо. І вже хто-хто, а Тетяна Василівна це знає і розуміє, а ще вона знає те, чого ніхто, окрім нього, Кукулика, з присутніх не знає і знати не може...
— Я хотіла б спитати вас усіх, товариші, — виждавши хвилю, промовила Тетяна Василівна мовби якось через силу. — Мені хотілося б спитати вас усіх...
Спитати не могла. Замовкла й важко дихала. Кукулик відчув, що на нього насувається щось незбагненне. Чи не страх? Але з якої речі? Від цієї жінки він міг ждати тільки любові. Кожна жінка має в собі заряд любові і повинна неодмінно кудись його вистрелити. Він, Кукулик, був для неї якраз отим об’єктом, на який виливалися всі запаси ніжності, симпатій, любові. Чого ж він злякався? Може, в них і не було любові? Ну, то вже як на це подивитися. Зараз не час. Адже ж було? Було. Спільники? Спільники. Змовники? Змовники! Хіба ж звідси можна ждати ножа в сдину?
— Ви щось хотіли? — сказав він їй з тою інтонацією, яку могла розшифрувати й зрозуміти тільки вона, але шифр загубився, до неї не дійшов глибокий сенс, захований у звукові його голосу, вона струснула з себе заціпеніння, твердо сказала:
— Я хочу спитати вас усіх: що вам казав товариш Кошарний, даючи на рецензію проекти?
Кукулик похитнувся від несподіваного удару: Несподіваного і смертельного. Якби ж то не вона! Якби таке запитання поставив хтось інший! Діжа, наприклад. Від нього б Кукулик просто відмахнувся: демагогія! Брайкові б відповів: конкурсом треба керувати, щоб не пустити справу на самоплив. Кошарний групував громадську думку. Але Тетяна Василівна!