I
Звався він Тиміш Іванович і був дяком у нашій церкві. До нас тоді його надано, як у Макухах спразнили церкву, то звідти він переведений.
Не знаю от, як вам доводилось — яких бачити дяків по селах, а мені то все траплялося, що як дяк, то й приземок, і сухобразий, і посліпий: сперву загнате у тій семінарії, а там нестатки ймуть, та ще як який піп нагодиться або й попадя, що од його з церкви, а од її з хати гуляй, — то ні з чого дякові підцвітать. А сей Тиміш Іванович не такий — і трохи на їх не походив: се був чоловік зросту і сили ставень, і на вроду не згірший, і на вдачу. Дивлюся я на його, то от неначе б межи гуси сірі орел сизокрилий вивівсь. Стоїть у церкві, то за всіх головою вищий, а гласів зведе, дак і стіни церквові гудуть. Ішовши по селу, кивне кому головою — з усіх голів шапки так і поспадають; чи всміхнеться, чи заговоре — йому і мова, і сміх знімуться, як вітер, одусіль.
Усі його в нас любили; балакливий був чоловік, веселий, громадський. В господі він, здається, що обідав тільки та вечеряв, а то, було, усе коло чиїхсь воріт із люлькою сидить та говорить-розказує, а коло його тичба людей — і чоловіки, і парубки, і діти, і молодиці цікаві з коромислом на плечах зостановляться та й слухають. А робочої доби, що людей нікого в селі немає, він сам собі ходить-проходжа на води, на діброви — шукав би, не знайти.
Було хазяйствечко там якесь в його, та не дуже він за його дбав. Дячиха господарювала і усьому лад давала. Невсипуща з неї хазяйка була; цілісінький вона день, було, тупає-порається коло господи, її і в хаті, і надворі, її на городі і коло загороди — скрізь її повно. Жінка в його була молода і з себе гарна, прудка й моторна, як соколиця.
Люди укмїчали, що якась несогласка в дяка у хаті... Що ж його зробиш! "Щастя, — примовляв сам він, — як трясця: кого схоче, того трусить. А в чуже ніхто не втручайся, бо не поможеш". Мовчали люди. Жалували дяка, дячисі низенько кланялися, стрівши.
Тоді моя пасіка була у березничку, що за селом гайок, — шкода мені й досі тієї пасіки, що я її спродав! Така пасічка, що святий би не засмутивсь, живши в ній. Там я уперше з дяком познайомився. Блукаючи, та й забрів він... Вклонились та й розговорилися. Він мою пасіку похвалив. "Славний ви господар який!" — каже; а я знов його спів похвалив.
— Ну, — каже мені дяк, — тепер ви мене похвалили, а я вас, — сядьмо ж, сусід своїх посудьмо-погудьмо абощо.
Засміявся та й сів коло мене. З ним гомонячи, і час, було, не змигнеться. Як він глаголав, як він розказував, знав він якого, Боже мій, Боже! Я старий, а слухаю, було, як дитина.
— Добре вам, вченим! — кажу йому. — Всього ви довідались, а ми темні люди — то як у лісі.
— Ге! — одкаже мені. — Та й я, дружбо, як у лісі; тільки, бач, багато вже ходив, блукав, дороги хоть не знайшов, та деякі стежиночки натрапив.
— Ой здорово ви усього знаєте!..
— Та так — наче от аза до буки дещо й знаю.
Зайшов він і вдруге, і втретє та й став до мене ходити.
Було, прийде, сядемо. Вітерець листом шешелить, бджола гуде, та пурх по кущах — пташки перелітають, то воно й балакається — точиться розмова, точиться.
Одного ранку, ще до сонця, по білій росі, завідав він мене у пасіці.
— Еге! — кажу. — Не переспали, мабуть!
— Здається! Та ще вам похвалюсь: ніхто так зарані з хати, як я, а з двору — як сусідині гуси!..
— Оце! — кажу. — Ви та гуси... Чого б то так заразом?
— Бо моїй дячисі дав Господь голос дзвінкий — так усіх здіймає...
Що його тут казать!
— Трапляється, — кажу, — усього трапляється у житті.
— Таку правду кажете, що я й чував.
— Усякому бува горе, усякому бува і добре.
— Чув я й се, та не зрадувавсь...
— Мені, — кажу на себе, — і пожилося, і пожурилося; за те спасибі і за те не змагаюсь...
— Добра душа — п’є й з ковша! — сміється.
І такеньки куди, на яку стежечку не набреду, він усе остючками коле...
— Бодай вас! — на його. — Де ви такі родилися, де ви й хрестилися!
— У Савлуківці, — каже.
— Не чув я, що се таке за Савлуківка; добрі, десь, людове савлучане.
— Як бачите.
— Авжеж, хоч і зайшлі родителі, та духу нам іще замоглись.
— І родителі не зайшлі, а таки з щирої Савлуківки. Я, — явіть, — не попович, а з козаків.
— Як! Як же ви вийшли на дяки?
— А самі ж кажете, що на віку усього трапляється, — трапилося й мені.
— Та у дяки як би то вам попасти?..
— А так: мене, бачте, поставили на дяка нишком — як жидівську контрабанду. Та вам як розказать своє житіє усе, то буде на ввесь день казки!
* * *
— Батька мого, — каже, — звали Іваном Савлуком. У нашому селі за Савлуками світу не видно: що хата, то й Савлук. Кажуть, що колись-то, колись, за царя Гороха, як людей було троха, та й ті урозтіч розбігалися, блукав наш предкопращур козак Савлук по горах, по долинах, по усяких українах, шукаючи, чого — я не знаю, та, може, і сам козак Савлук не знав. От той козак Савлук ходив, ходив — і набрів оцей низкоділ, де тепер село; та чи він уподобав, чи то вже ноги одходив, оселився тут. По йому і село зветься Савлуківкою, з його усі ті і Савлуки пішли по світу.
Батька я не зазнаю свого: я народивсь, а він хутчій вмирати заходився; кажуть, ніби з переляку, що Бог сина дав... кажуть-то так, а на певність — не знаю. Зостався я з матір’ю на втіху, мовляла, єдину їй. З свого віку дитячого поперед усього пам’ятаю нашу хату білу та матусині сльози тихі, а ще — дзвона церковного — тонкого, жалібного.
Ріс я та ріс; мати плакала та плакала надо мною, та ще й побивалася.
— Ой сину, мій сину! Який же ти вдався на виріст і на вроду — та важка недоля твоя буде!
І що рік мені прибуде, то мати гірш мною вбивається, а я таки гоню, мов верба лугова.
— Чого, мамо, журитеся?.. — було, звідовуюсь.
— Годі, дитино моя мила, годі! — одкаже. — Тобі ще рано!
Да так славно пригорне, укриє тебе, що й послухаєш, втихнеш.
Ну, а що бачу, того не забуваю і за теє думаю. Було, оце узимку, зимними узденьми, надворі мороз лускає, сиджу з мамою, зоря вечірня розгорілася, то й кажеш собі: що се на світі за лихо таке? Що се за журба така буває? Признакомлюватись і мені з нею, бачиться! І як мені з нею буде? Чи вже таки не розважусь я й тоді, як куплю собі коника строкатого? Ні, думка була, якось я да втечу того смутку! Та, було, й засну в матері на руках... і присниться коник строкатий. Як правду вам сказавши, то й досі строкаті коники ще сняться, — не знаю, як іншим.