Тут знов двері відчинилися і почали уходити одна по другій попівни — аж сім увійшло. Яких вже між ними не було! Були біляві, кирпатенькі і були такі чорняві, як жуки, тільки що не гудуть; були такі, що наче мальовані, тільки б, здається, на стіну у золоту раму! І маленькі, і високі, і дорослих літ, і малих. Усі вони увійшли, червоніючи, і посідали по стуличках у ряд, руки зложивши, очі опустивши. Сидять, аж уха їх горять. Піп стоїть, на всіх поглядає і всміхається, а попадя говорить мені:
— Се мої дочки — маю сім, та ще дві померли. Оця в мене старша (і показує пальцем на старшу), звуть її Оленою. А се коло неї Катря — втора моя дочка; а се коло Катрі Мелася — третя моя дочка, а там вже пішла мілкота...
Сама говорить, сама поглядає на мене і на своїх дочок — і так говорить, і так поглядає, якби в неї купить... Я дивлюсь, куди вона показує, і мовчу гарненько.
— Ну, йдіть собі, — каже вона дочкам.
Дочки піднялись, уклонились і пішли, як прийшли, одна по другій. Тільки вони зникли, попадя пита:
— Чи вподобали моїх дочок?
— Аякже! Дуже гарні в вас дочки!
— А яку краще од усіх вподобали?
— Усі, — говорю їй, — усі в вас дочки гарні.
— А бодай вас! Я питаю, яка вподобалась вам найкраще?
— Сама найменшичка — що то за мила дитинка, зроду я такої не бачив.
Попадя на мене подивилася, начеб не знала, чи мене вже бити, чи ще вчити? А піп усе мовчав, стояв та всміхався, дивлячись на нас.
— Ви хочете на дяка стати? — спитала мене попадя, узявшись у боки.
— Хочу і дуже прохав об сьому вашого батюшку...
— Се не батюшкове діло, — перебила.
Батюшка кашлянув, — мабуть, нагадати хотів, що й він живе на світі, хоч і без діла.
— В нас сім дочок на відданні, — промовила попадя. — Як же нам се місце віджалувати дарма? Хто в нас дочку візьме, той і місце візьме: беріть дочку — і місце ваше буде.
— Та я вже заручений, — кажу їй, дивлячись, мабуть великими очима на неї.
— Заручений! Не спитавшись броду, та суетесь у воду! А вже за те, що у вас у голові вітер, я не повинна свого дитяти обідити. Тепер і з місцем жениха ледве знайдеш... женихів зовсім нема... он у монахи йдуть, кажуть, лучче в монахи, як женитись да клопіт собі мати... Я надію усю покладаю на се місце... Де ж мені сім попів знайти, коли б хоч кращі за попів повиходили, а другі нехай за дяків... А з терновською попівною ви ніколи не добудетесь місця... Терновський піп вбогий і дурний...
— То прощайте, — кажу, — дякувати вам за ласку і добрість вашу!
— Щасливо! — одказує попадя. — Як роздумаєтесь, то приходьте.
— Прощайте, батюшко, — говорю попу.
— Бувай здоров, — прощається піп, — кланяйся дуже отцю Мирону од мене і скажи, що я йому добра усякого зичу і блага.
Я уклонився і вийшов з їх будинку. Який же я вийшов звідти сердитий! І не сказати! Ішов дорогою, пташок шугав, з придорожніх будяків квітки оббивав, а далі сів та й плакати став.
На дорозі серед степу мене ніч спостигла, а вночі дощ ливний, вітер рвачкий... Я лежу у траві й не повернусь. "А, — думаю, — коли я не дяк, так нехай же на мене і дощ, ї вітер, і буря!" Буря втихла ік світанню — тоді я заснув.
А прокинувся — голови не можу зняти: болить, і ввесь я, наче, з вишку падаючи, розбився. Степ у росі зеленіє; сонце на небі ясне й блискуче, пахне квітками, пахне зіллям і травою, степові пташки щебечуть... Я устав і побрів дорогою, та брів я недовго — сів спочивати. Знов трохи поплакав, спочиваючи.
Ледве добрався додому, а дома Лукаша налякав — далі вже не пам’ятаю, що було, — кажуть, два тижні я лежав без пам’яті і бредив усе дяками та попівнами. А як я очуняв, то я лежав у світлиці, вікно було завішене темною завіссю, і ледве я розгледів Лукаша коло себе.
— А що? — спитав я в Лукаша.
— Та, слава Богу, — одказує він мені, — видужаєш тепер хутко.
Яких вже мені ліків не завдавали! Лукаш мене напував листом од чорних порічок; Павлютиха напувала гіркою полинню і трилисником; ходили ще дві баби-лікарки; ті баби знов напували водою з трьома вуглями і вмивали мене з ікони. Годували мене перцем до схід сонця, обкурювали мене якимись зіллями... та чи згадати усе?
А я нездужав та й нездужав. Вже на сьомий тиждень пішло, я все лежав. Боже, як докучило. Вже перестав думати, що на дяка не поставили, думав, якби то видужати та піти, поїхати... На восьмий тиждень я устав з ліжка. Тоді вже почав жваво у силу вбиратись.
Держали ми знов раду з Лукашем і з батюшкою, що мені робить і що починати; нічого не порадили поки і, розіходячись, сказали: "Ще порадимось".
Я таки не дуже тоді дбав за ті ради, — мені хотілось якнайхутче у Терни — там ради пошукать...
На дев’ятий тиждень ранком я поїхав туди.
Одного разу, як ми сиділи з Лукашем та розмовляли, у двір увійшов чоловік у високій сивій шапці, от як у Тернах носять парубки.
— Здорові були!
— Звідки Господь приніс, милості просимо! — говорить йому Лукаш, а той на мене дивиться.
— Я, — каже, — з Тернів. Батюшка кланяється і до себе запрошує вас. Смерть приходить; хоче попрощатись, мовляв.
— Що се сталося? — питаю. — Що там таке?
— Та нічого, сімдесят літ його прикрушають.
— І дуже слабий?
— Та не знаю, чи застанете. Я їхав (я ще того тижня з Тернів, на ярмарку був), то ледве він дихав.
— Та чому ж не звістили мене хутко! Чому ви, коли вже взялися, не подали вістку?
— А се ж я затим і прийшов до вас.
— Еге, коли здумали! Може, давно вмер старий.
— Вмер, то й вмер. Усі вмирають, — се вже відома річ, — чого ж метушиться?
Я свитку на себе, палицю у руки, поклонився йому і дядькові та й зараз і побрався у Терни. Ішов, не спочиваючи, до самого їх дому і ніч і день. Як прийшов до двору, сонце заходило. Бачу, на рундучку сидить Гапка, зав’язана по брови чорною хусткою, очі заплакані, сама журливая.
Побачила мене, схопилася була, крикнула, та разом змовкла і озирнулася.
— А що, Гапко, — питаю, — чи живий ще?
— Де там, голубе мій, — одказує плачучи. — Ще того самого дня, як переказали до вас, він скончився.
— А Марта?
— Та зараз прибіжить, певно. В нас лихо, в нас горе теперки. Ще не знаєте ви, що вселилася родичка до нас.
— Яка? Звідки?
— Та родичка покійної матусі Мартиної. Двоюрідна сестра її якась. Господи! Як вже ми її зживемо — не знаю. Може, ви поможете. Така вже неприятна та морочлива — крий Боже!