В нашому селі був священиком старушок древній дуже, а в його жінка в недузі лежала. Лежала вона вже кілька літ на ліжку та стогнала, а часом так їй трудно доходилось, що наймичка прийде, було, вже на неї плащмечко міряє, і усе вже давно було їй на смерть наготоване — тільки вмирать. А вона не вмирала, сохла; дак те споряджене плащмо [1] і лежить дурно. Приміряють — широке, ушиють; їй полегшає, то і знов сховають. Наймичка тая да, було, й насуравиться за се: "Оце ж! Нащо ж я з скрині дістаю та вшиваю! Скільки ниток марно іде... Лучче б лежали!"
Була ся наймичка людина розсудливая: все обміркує, усе виважить; а не боялася нічого; ні корів лихих борикання, ні непогоди, ні хвороби не знала і не дивилась. Сама була висока з себе, огрядна; брови мала чорні, широкі та густі, як з сукна; очі карі — і дивилася на кожного так буцім добирала, що з його треба виробити — чи садовину, чи городину? Звали її Явдохою, а по чоловіку — удовою Павлютихою. Жила вже Павлютиха кілька років у попаді, усім заправляючи господарством: шила, і мила, і білила, ткала і пряла, пекла і варила, — хіба неділею, святним днем, до церкви піде. Як її на очі зоглядаю: вийде і йде, було, не хапаючись, а постигне саме впору у свойому червоному очіпку з чорним окрайцем, у білій намітці... Вона і до церкви йшла, як до доброго батька і господаря, бо як чого не скінчить у тиждень, що вже казала собі скінчити, то не йметься і до церкви — така! Та й сього припадало дуже порідку; а то ще, було, і одпочине суботнього вечора на неділю. Одробившися зовсім, уступить до недужої господині і на низесенькому ослінчику собі сяде.
Мати моя часто, було, до попаді йдуть, аби трохи по вигоді їм випало, а в неділю і мене брали з собою.
Прийдем, було, у кімнаточку, душну таку, ліками пахущу. На високій кроваті, у подушках, лежить недужа — жовта, як з воску, і тихо слабі очі дивляться; у кутку тліє свічечка перед Матір’ю Божою уквітчаною; під божничком стіл, застелений скатіркою білою. Коло ліжка сидить моя мати з журботою своєю; а подаль од ліжка Павлютиха процвітає, червоновида, ополиста, поважна. Мати моя зітхає важенько, хора тихенько стогне. Із часу до часу прочиняються двері ошатненько, вигляне ласкаве, невпокійне обличчя з білою бородою або й сам піп старий уступить; подивиться, постоїть — і як увійшов, так нечутно і вийде. Довго і довго мовчки сидимо, доки аж Павлютиха не зачне розповідати про які дива господарські, а мати їй на одказ зітхати стане, а попадя стогнать.
— Чого зітхаєте раз у раз? — тоді Павлютиха запита одважно.
— Боже, Боже! Як мені вже не зітхнути, не пожуритись — то й кому! — каже мати моя.
— Кожному, хто веселився, треба колись посмутувати! А то ж як! Покоштував солодкого, споживляйсь гірким!
— Трудно мені! — простогне попадя стиха.
— Авжеж, трудно, як здоровля нема! То що вдіяти! Відома річ, що недуги не тішать. Здужали і ви колись, теперки хорієте: світове так всеє переходя живе.
— Трудно мені! Бога гнівлю... смерті бажаю!
— Оце! чого ж бажать! коли й так сама прийде!
— Ой удово, удово! Такої уваги не має мій жаль, як ти радиш! — каже мати.
— Коли терпиш — страждаєш, сльози сиплються нелічені, небого!.. — подасть мову попадя.
— Хто у чім зван, у тім і пробувай! — одкаже повагом наймичка.
Розказували, мовби мати Явдошина, як поховала чоловіка, сиділа увечері пізно в своїй хаті — пряла плачучи, коли у двері щось стук-стук! Одчинила — чумачило-кремез перед нею стоїть і питає: "Чи дома ваш чоловік Йосип?" — "Вмер Йосип", — ледве одмовила йому з переляку. "Вмер? Бач, і не дождав мене! Та всі там будемо!.. Ну зоставайтеся ж здорові!" — та й пішов до воза, і чуть було, як на воли загукав, начебто Йосип, його не заждавши, на весілля сам пішов абощо. Переполошилася дуже жінка, і дочка в неї уродилася схожа, — як у око впала, — на того чумака-кремеза, що ото її батька покійного питав.
От як тая Павлютиха покине нас самих, то мати з попадею за плач мерщій, і добре, у смак, наплачуться собі.
Тужать та тужать, мати — розважаючи попадю, а тая — жалкуючись. Розважаючи ж другого, не можна, щоб і своєї туги не оповістити. От мати їй частенько нагадують про мене та мою долю приплакують.
А попадя одного разу й каже на мою матір.
— Став ти його, — каже, — на дяки!
— Як же його ставляти у світі Божому! Не приймуть!
— Приймуть! Я старого проситиму! Завітай лишень його до мене.
Зараз і старого покликали; зачинилися з ним, а зачинившися, стали прохати — попадя словами, а мати моя сльозами.
Се був чоловік прибитий ще на цвіту, плохий, похилий.
— Як же се мені його приймати! жадного права! — одпрохуватись став.
— Прийми! Прийми!
— От нахаба! Буде лихо ще мені! — одмагається, та й погодився.
Він одусіль собі біди та лиха сподівавсь — і проти того вже не йшов він, а так тільки скаже: "Лихо", — як от зітхне наче. Як же я довідавсь од матері, що мені така ласка та шаноба простелена, то я, недовго думавши, зараз навтіки куди очі зирнули, а ноги понесли. Не знав я й сам, чого злякавсь, а було страшно дуже. Так якось мені здавалося, що хоч я не зв’язаний буду, а вискочити таки не вискочу з дяківської науки. Протинявсь я по пущах та по ярах таких день — не заласно щось. Чорний терен красувавсь з-під зеленого листу, а покоштував, такий-то вже кислий прийшовся! Став я обмишляти і надумався так, що лучче поспитаюся я перш того співу. Може, буде вгодніше співати, як зайцем стрибати по нетрях, а буде гірше, то я ізнов утечу. У таких добрих думках прийшов я додому. Мати, дорікавши мене, на руки схопила та, сварившись, добре нагодувала. Потім, попоплакавши обоє, узяла мене за руку та й повела за собою до пана Лукаша.
Сей пан Лукаш та доводився нашому старому попу братом у других і був за дяка у нашій церкві. Чоловічок лисенький зовсім — як диня, голова була, тихий та ласкавий і співав тоненько, як у волосок. Жив тин у тин із братом у своїй хаті з однісеньким віконечком. Садочок собі зростив; в тому садкові понасаджував аґрусу та порічок на грядках, груш зо дві та яблуньок викохав і, мабуть, над усе в світі любив і жалував ті деревця і кущики свої.
У тому садку я почав і гласів учитись і хоч не хутко навчивсь, а горобців одшугав: як загуду-задзеленчу, дак пополохаю так — поуз перелітають садок наш. Пан Лукаш мене улюбив і жалував. Чи, було, навчуся псалтиря, чи не навчусь, він таки все по головці мене погладить. Тільки як навчуся, то й яблучко ще дасть, а ні — то запитає: "А яблучка хоч?" — та й простягає те яблучко до мене, і дивиться на мене пильно. "Не хочу!" — було, одказую; а він потихеньку засміється і знов по головці погладить...