Хоч Мартін щоразу покладав більше не спати, проте майже завжди засинав, як тільки вимикався вентилятор. Та коли мати довго читала, він прокидався вдруге і втретє, особливо як Глюм забував змастити вентилятора: спочатку той рипів, відтак поволі набирав швидкість, крутився рівніше й майже тихо, але від перших обертів Мартін прокидався і бачив, що мати, як і раніше, лежить, спершися на лікоть, і читає — в лівій руці сигарета, а в склянці вина стільки, як і було. Інколи мати читала біблію або Мартін бачив у її руці маленький, оправлений у брунатну шкіру, молитовник. Тоді, з якихось не зовсім зрозумілих для нього причин, Мартінові ставало соромно, і він намагався заснути або кашляв, щоб привернути до себе увагу. Таке бувало пізно, коли всі в будинку вже спали. Як тільки він починав кашляти, мати швидко вставала, підходила до його ліжка, клала руку йому на лоба, цілувала в щоку й тихо питала:
— Ти часом не захворів, синку?
— Ні, ні,— відповідав він, не розплющуючи очей.
— Я зараз вимкну світло.
— Ні, читай собі.
— В тебе справді нічого не болить? Гарячки, здається, немає.
— Ні, не болить. Справді, я здоровий.
Тоді вона вкривала його по саму шию — Мартін дивувався, які легкі в неї руки,— верталась до свого ліжка, гасила світло і в темряві вмикала вентилятор, який вертівся, аж поки повітря в кімнаті ставало чисте. Тим часом вона тихо розмовляла з Мартіном.
— Може, ти хочеш перейти нагору, до тієї кімнати, що поряд із Глюмовою?
— Не хочу, залиш мене тут.
— Або до сусідньої? її теж можна звільнити.
— Та ні, я не хочу.;
— А може, до Альбертової? А він перебереться в іншу.
— Ні.
Швидкість вентилятора раптом зменшувалася. Хлопець знав, що мати в темряві натиснула на кнопку. Ще кілька рипучих обертів, і ставало зовсім тихо. В темряві чути було далекий свист паротяга, ляск і стукіт товарних вагонів, що їх зводили докупи; Мартін немов бачив перед собою напис: "Східна товарна станція",— він одного разу був там* із Вельцкамом. Вельц-камів дядько працював кочегаром на паротязі.
— Треба сказати Глюмові, щоб змастив вентилятор.
— Я скажу.
— Добре, скажи, але тепер спи. На добраніч.
— На добраніч.
' Та він не міг заснути і знав, що мати також не спить, хоч і лежить зовсім тихо. Навкруги темрява й тиша, а з неї, ген здалеку, від Східної товарної станції, раз по раз долинає ледь чутний грюкіт, $ ще виринають слова й западають Мартінові в душу, не дають спокою. Особливо те, що його Брілахова мати казала пекареві, що було написане на стіні в сінях будинку, де жив Брі-лах, і ще одне, нове, яке Брілах підхопив десь і тепер завжди повторював: неморальний. Часто думав він також про Гезелера, ^ле той був так далеко, і Мартін, думаючи про нього, не відчував ні страху, ні зненависті, а тільки якусь пригніченість; він набагато більше боявся бабусі, що завжди втовкмачувала йому те ім'я, хоч Глюм тоді невдоволено хитав головою.
Нарешті Мартш відчув, що мати заснула, але сам заснути ніяк не міг: він намагався уявити в темряві батькове обличчя, та все марно. Тисячі безглуздих картин поставали перед ним: із фільмів, ілюстрованих часописів, читанок — Блонді, Гопелонг Чесіді й Дональд Дак,— а батько не з'являвся. Із темряви випливав Брі-лахів дядько Лео, випливав пекар, потім Гребгаке й Вольтере, які робили в кущах щось безсоромне: розпашілі обличчя, розстебнуті штани, гфкуватий запах свіжої трави. Чи "неморальне" те саме, що й "безсоромне"? Але батька він так і не міг собі уявити. На знімках він був надто легковажний, надто веселий, надто молодий, щоб бути справжнім батьком. Ознакою батькіз була звичка снідати яйцем, але з батькових знімків не видно було, щоб він її мав. Не пасувала йому й інша ознака батьків: п е д а н ти ч н і с ть, властива до певної міри навіть дядькові Альбертові,— вставати, снідати яйцем, іти на роботу, читати газету, повертатись додому, спати. Все це не стосувалося його батька, похованого дуже далеко, на околиці якогось українського села. Може, тепер, через десять років, він уже має такий вигляд, як кістяк в анатомічному музеї? Кістяк із страшною посмішкою, рядовий і поет — кумедна^ комбінація властивостей. Брілахів батько'був фельдфебель, фельдфебель і автослюсар. В інших хлопців батьки були майор і директор, унтер-офіцер і бухгалтер, старший єфрейтор і редактор — але жоден не мав батька-рядового, і жоден не мав батька-поета. Брілахів дядько, Лео, був вахмістром, вахмістр і трамвайний кондуктор,—кольоровий знімок на кухонній шафі між "С а-г о" і "М анною крупо ю". Що таке "С а г о"? Таємниче слово, яке чимось нагадувало Південну Америку.
Потім спадали на думку питання з катехізису — хисткі цифри, що пов'язували запитання й відповіді.
Запитання II: Як ставиться бог до покаяних грішників?
Відповідь: Бог радо прощає кожного покаяного грішника.
А. далі незрозумілі рядки: "Коли, господи, ти п а м'я татимеш усі гріхи наші, хто встоїть перед тобою?"
Ніхто не встоїть. Брілах он глибоко переконаний, що всі дорослі неморальні, а всі діти безсоромні. Брілахова мати неморальна, дядько Лео також, а можливо, й пекар і його, Мартінова, мати, якій бабуся часто в сінях пошепки докоряє: "Де ти завжди волочишся?"
Є винятки, які навіть Брілах визнає: дядько Альберт, столяр, що живе внизу, пані Борусяк та її чоловік, Глюм і Больда, але найкраща за всіх пані Борусяк — у неї такий глибокий, повний голос, і з її вікон над
Брілаховою кімнатою линуть на подвір'я такі чудові пісні. ^
Думати в темряві про пані Борусяк було гарно, втішно й безпечно: "Зелений краю мого дитинства", співала вона часто, і тоді Мартінові все здавалося зеленим, наче йому на очі хтось накидав зелений серпанок, навіть тепер, у ліжку, коли Мартін думав про пані Борусяк, чув її спів, бачив її крізь стулені повіки.
"Зелений краю мого дитинств а..."
Гарна ще пісня про долину сліз: "Уклін тобі, глибинна зоре..." — і від слова "глибинна" все також ставало зелене. Потім Мартін на якомусь місці засинав, десь між голосом пані Борусяк і словом, що його сказала Брілахова мати пекареві, словом дядька Лео, яке вона просичала в темному, теплому, з якимось південним запахом підвалі пекарні, словом, значення якого допоміг зрозуміти йому Брілах,— воно означало спілкування чоловіків і жінок, було тісно пов'язане з шостою заповіддю, було неморальне й наводило на думку рядок, що весь час мучив Мартіна: