— А де дядько Альберт?
— Зараз повернеться. Поїхав з бабусею.
— Куди?
— До замка.
— Чого?
Мати хвильку помовчала, а тоді відповіла:
— Там Гезелер. Альберт має з ним поговорити.
Мартін замовк. Він стояв, схилившись на підвіконня, ї чув, як Генріх ліг у постіль і вимкнув СВІТЛО.
— Гезелер? — перепитав він.— Хіба він ще живий? Але мати не відповідала, і Мартін здивувався, що
йому зовсім не хочеться розпитувати про Гезелера. Він Ніколи не говорив із Генріхом про смерть свого батька, бо й сам добре не уявляв, як його вбито, а бабусина оповідь про Гезелера, як і вся її мудрість, не викликала довіри. Надто часто і надто вперто вона втовкмачувала в нього тё ім'я, лякала його ним. Набагато гірше і набагато зрозуміліше було те, що сталося в казематі, де вирощують гриби: там убили людину, що намалювала батьків портрет. Там батька й Альберта били, мучили на-цісти —теж не зовсім зрозумілі, далекі, можливо не такі вже погані, але підземелля існувало насправді: таблиці, з яких виростали потворні клавіші, смердюче склепіння, постаріле Альбертове обличчя, і певність, що він не бреше. А про Гезелера Альберт згадував рідко.
У ресторані гості співали:
Там на узліссі стоїть хатина, Туди всю нічку я серцем лину, Там лань пасеться в траві зеленій, Там я спочину...
Мартін відійшов од вікна, обережно ліг у постіль і відчув на своєму плечі Вільмин подих.
— Ти спиш? — тихо спитав він Генріха.
— Ні, — так само тихо відповів Генріх. "Там я спочину..." — співали гості.
Потім Мартін почув, як біля будинку зупинилась машина, і Альберт дуже голосно й дуже схвильовано покликав:
— Нелло! Нелло!
Мати на ганку так рвучко відсунула стільця, що аж перекинула. Больда на кухні замовкла, Альбертова мати сказала щось гостям, і ті перестали співати. Нараз у будинку запала тиша.
— Щось сталося,— прошепотів Генріх.
На сходах почувся плач. Мартін устав, відчинив двері і виглянув у вузенькі, освітлені сіни. Спираючись на Альберта й Больду, туди заходила бабуся, і Мартін аж злякався, така вона видалась йому стара. Він ніколи ще не бачив її такою старою, не бачив, щоб вона плакала. Бабуся безсило повисла на Альбертовому плечі, і обличчя в неї було не рожеве, а сіре.
— Дайте мені укол, мені конче потрібен укол! — стогнала вона.
— Не хвилюйтеся, Нелла вже зателефонувала до лікаря,— відповів Альберт.
— Добре, аби тільки швидше.
З-за спини в Больди вигулькнуло злякане обличчя Біля. Глюм пропхався наперед, підставив сврє плече замість Больди і разом з Альбертом повів бабусю до великої кімнати в кінці сіней. Мартін побачив матір. Вона швидко вбігла й сказала:
' — Гурцебер уже їде, я розмовляла з ним. Зараз буде тут.
— Чуєте, він уже їде, — потішав Альберт бабусю. Двері зачинились, і сіни спорожніли. Стало тихо.
Мартін дивився на великі руді двері, за якими також нічого не було чутно.
Перший вийшов звідти Глюм, потім Віль, мати з Альбертом, тільки Больда залишилася з бабусею.
Генріх прошепотів із ліжка:
— Іди вже, а то застудишся.
Мартін тихо зачинив двері і навпомацки ліг у постіль. Гості неголосно почали знову наспівувати: "Там на узліссі стоїть хатина".
На ґанку сиділи дядько Альберт з матір'ю, але говорили вони так тихо, що нічого не можна було втямити. Мартін відчував, що Генріх також не спить, і залюбки поговорив би з ним, але не знав, як почати.
Гості перестали співати, і Мартін чув, як вони відсували стільці і, розраховуючись, жартували з кельнеркою. Він тихо спитав Генріха:
— Хай вікно буде відчинене?
— Хай, якщо не змерзнеш.
— Ні, мені не холодно.
— То не зачиняй.
Генріхова мовчанка нагадала йому про все, що сталося, про переїзд і про те, як Генріхова мати сказала пекареві: "Не дам я тобі..."
Г раптом він здогадався, про що думає Генріх і чому він так зненацька кинув грати у футбол. Брілахова мати тепер, мабуть, каже пекареві: "Я дам тобі...".
Навіть подумати про таке було страшно. Йому стало дуже сумно й захотілось плакати, проте він стримав сльози, хоч однаково було темно. Все було неморальне, а бабусина вимога дати їй укол, просто так, без "крові в сечі", сповнила його жахом. Раніше вона раз на три місяці влаштовувала свою "кров у сечі", а тепер через кожні чотири дні вимагала уколу. Вона постарішала, стала плакати — все це було для Мартіна жахливою новиною, але найгірше, що вона вже через кожні чотири дні вимагає білої безбарвної рідини, навіть не прикидаючись більше. Щось у їхньому житті змінилося, невідомо що, але змінилося. І якось наче та зміна пов'язана з Гезелером.
— Ти спиш? — знову спитав він тихо Генріха.
— Ні,— відповів той, і Мартінові почулося, що те "ні" прозвучало непривітно, відчужено. Нараз йому здалося, що він зрозумів, чому Генріх такий сумний: що одне неморальне змінилось на інше. Жити з Лео було неморально, але то була якась постійна неморальність. А те, що Генріхова мати змогла так раптово поміняти Лео на пекаря, здавалось Мартінові таким самим поганим, як і те, що бабуся вимагає уколу без "к р о-в і в с е ч і".
— Ні, ні,— сказав раптом голосно на ґанку Альберт.— Краще ми не будемо навіть думати про одруження.
Потім озвалась мати, але дуже тихо. Надійшла Больда, тоді Глюм з Вілем, і Альбертів голос залунав знову голосніше.
— ...Так, вона хотіла набити його і відштовхувала всіх, хто її стримував. Шурбігель дістав кілька добрих ляпасів, а патер Віліброрд — стусана в груди.— Альберт засміявся, але сміх його був неприємний.— Що ж мені залишалось робити, як не допомагати їй? І я дав йому як слід, у кожному разі він пізнав мене.
— Гезелер? — спитала мати.
— Еге ж, пізнав мене, і я певен, що саме тому й не дуже боронився. А то нам би добре перепало від них.
— Ще б пак,— повільно й урочисто сказав Глюм, а мати засміялася. її сміх теж був неприємний.
На хвилю запала тиша, тоді почувся спокійний гуркіт мотора. Спершу Мартін подумав, що то лікарева машина, але гуркіт линув не від садка, а з неба. То рівно-
мірно гудів літак, що повільно плив по небу. Мартін зойкнув з несподіванки, коли літак виринув у темному квадраті вікна, — червоні вогники й довгий хвіст, на якому світився напис: "Дурний той, хто варить сам повидло". Напис промайнув у вікні набагато швидше, ніж Мартін сподівався, але за ним уже гудів другий літак, тягнучи по темному небі напис: "Для тебе його наварить Гольштеге".