X. ПРОДОВЖЕННЯ
Я дев'ять років не бачив своєї матусі й не звав, чи жива вона, чи кості її лежать уже в сирій землі. Я пішов на свою батьківщину. Коли я прийшов до міста, я питав, де живе Густав M ay ер, що був за орендаря у графа Зоммерблят. І мені сказали: "Граф Зоммерблят помер, а Густав May ер живе тепер у великій вулиці й має крамницю лікер". Я вдяг свого нового жилета, доброго сурдута—фабрикантів подарунок, гарненько зачесав волосся й пішов до лікерної крамниці мого тата. Сестра Mariechen сиділа в крамниці й спитала, чого мені треба. Я сказав: а Можна випити чарочку лікер". І вона сказала: "Vater! от юнак просить чарочку лікер". І тато сказав: "Дай юнакові чарочку лікер". Я сів коло столика, пив свою чарочку лікер, курив люлечку й дивився на татка, Mariechen та Johann, який теж увійшов до крамниці. Підчас розмови зі мною тато, між іншим, сказав мені: "Ви, мабуть, знаєте, юначе, де стоїть тепер наше арме". Я сказав: "Я сам іду з арме, і вона стоїть близько Wien". "Наш син,—сказав тато,—був Soldat, і от дев'ять років він не писав до нас, і ми не значмо, чи живий він, чи помер... Моя дружина завжди плаче за ним...". "Я курив свою люлечку й сказав: "Як звали вашого сина й де він служив? Може, я знаю його...". "Його звали Карл Мауер, і він слуяшв у австрійських єгерях,— сказав мій тато". "Він високий на зріст і вродливий, як ви",—сказала сестра Mariechen. Я сказав: "Я знаю вашого Karl". "Amalia,—sagte auf einmal mein Vater,—ідіть сюди, тут є юнак, він знає нашого Karl". І моя мила матуся виходить із задня двері. Я відразу пізнав його. "Ви знаєте наша Karl?" — він сказав, подививсь на мені й увесь' блідий за...трим...тів. "Так, я бачив його",—я сказав і не смів підвести очі на неї: серце в мене плигнути хотіло. "Karl мій живий?—сказала матуся:—слава богові! Де він, мій милий Karl? Я б умерла спокійно, коли б іще раз подивилась на нього, на мого улюбленого сина, але бог не хоче того". І він заплакав. Я не міг терпіти... "Матусю,—я сказав,—я ваш Karl!" І він упав мені на рука..."
Карл Іванович заплющив очі, і губи йому затримтіли.
"Mutter!—sagte ich,—ich hin ihr söhn, ich hin ihr Karl! Und sie stürze mir in die Arme", повторив він, заспокоївшись трохи й витираючи великі сльози, що котились йому по щоках.
"Але бог не хотів, щоб я скінчив свої дні на батьківщині. Мені приділене було нещастя. Das Unglück verfolgte mich überall!.. Я жив на своїй батьківщині лише три місяці. Якось у неділю я був у кав'ярні, купив кухоль пива, курив свою люлечку й розмовляв із своїми знайомими иро Politik, про імператор Франц, про Наполеон, про війну, і кожен висловлював свою думку. Близько нас сидів незнайомий чоловік у сірому Ueberroek, пив каву, курив люльку і нічого до нас не говорив. Er rauchte sein Pfeifchen und schwieg still. Коли Nachtwächter прокричав десять годин, я взяв свого капелюха, заплатив гроші й пішов додому. Опівночі хтось постукав у двері. Я прокинувся й сказав: "Хто там?" "Macht auf!" Я сказав: "Скажіть, хто там, і я відчиню". Jch sagte: "Sagt wer ihr seid und ich werde aufmachen". "Macht auf im Namen des Gesetzes!..." сказали за дверима. І я відчинив. Два Soldat 3 рушницями стояли за дверима, і до кімнати зайшов незнайомий чоловік у сірому Ueberroek, що сидів коло нас у кав'ярні. Він був шпигун! Es war ein Spion!.. "Ходіть зі мною",—сказав шпигун. "Добре",—я сказав. Я взув чоботи, натяг Pantalon, одягав шлейки й ходив по кімнаті. В серці мені кипіло: я сказав—він падлюка! Коли я підійшов до стінки, де ви-сила моя шабля, я раптом схопив її й сказав: "Ти шпигун: обороняйся! Du bist ein Spion: vertheidige dich!" Ich gab ein Hieb управоруч, ein Hieb уліворуч і один на голова. Шпигун уиав! Я схопив валізку й гроші й стрибнув у вікно. Ich nahm meinen Mantelsack und Beutel und sprang zum Fenster hinaus. Ich kam nach Ems, там я познайомився з е н е р а л Сазін. Він полюбив мене, виправив у посла пашпорт і взяв мене з собою в Росію вчити дітей. Коли енерал Сазін умер, ваша матуся покликала мене до себе. Вона сказала: "Карле Івановичу! віддаю вам своїх дітей, любіть їх, і я ніколи не забуду вас, я заспокою вашу старість". Тепер її нема — і все забулося. За мою двадцятирічну службу я мушу тепер на старість іти на вулицю шукати свій черствий шматок хліба. Бог цей бачить і цей знає і на цей його свята воля, тільки вас жалко мені, діти!" закінчив Карл Іванович, притягуючи мене до себе за руку й цілуючи в голову.
XI. ОДИНИЦЯ
Коли вийшов рік жалобі, бабуся трохи очуняла після суму, що вразив її, і почала зрідка приймати гостей, особливо дітей, надпих однолітків.
На день народження Любочки, 13 грудня, що перед обідом приїхали до нас княгиня Корнакова з дочками, Валахіна з Со-фійкою, Ілінька Грап і два молодші брати Івіни.
Вже звуки гомону, сміху й біганини долітали до нас знизу, де зібралося все це товариство, але ми не могли пристати до нього, перше ніж закінчиться наше ранкове навчання. На таблиці, що висіла в клясній кімнаті, було: Lundi, de 2 à 3 maître d'histoire et de géographie; і от оцього maître d'histoire ми мали діждатися, вислухати й випроводити, перше ніш бути вільними. Було вже двадцять на третю, а вчителя історії не було ще ні чути, ані видко навіть на вулиці, якою він мав іти і на яку я дивився з великим бажанням ніколи його не бачити.
— Здасться, Лебедів сьогодні не прийде,—сказав Володя, відриваючись на хвилину від книги Смарагдова, з якої він готував завдання.
— Коли б то дав бог... а то я нічогісінько не знаю...а втім, Здасться, он він іде,—додав я сумним голосом.
Володя підвівся й підійшов до вікна.
— Ні, це не він, це якийсь пан,—сказав він.—Почекаймо ще до пів на третю,—додав він, потягуючись і в той самий час чухаючи тім'я, як це він завжди робив, на хвилину відпочиваючи від роботи.—Коли не прийде й о-пів на третю, тоді можна буде сказати St.-Jérôm'oBi, щоб забрав зошити.
— І чого б ото я хо-о-о-див,—сказав я, теж потягуючись і потрясаючи над головою книгою Кайданова, яку держав обома руками.
Знечев'я я розкрив книгу на тому місці, де було наше сьогоднішнє завдання, і почав читати її. Завдання було велике й важке, я нічого не знав і бачив, що вже ніяк не встигну хоч щонебудь засвоїти з нього, тим паче що я був у тому стані роздратування, коли думки відмовляються зупинятись будь на чому.