"Але нащо далі приховувати цю таємницю, коли я сам уже зрозумів її?—кажу я сам собі.—От завтра піду до тата й скажу йому: "Тато, даремно ти приховуєш од мене таємницю мого народження: я знаю її". Він скаже: "Що ж, друже мій, ти раніше чи пізніше довідався б про це, — ти не син мені, але я взяв тебе за сина, і якщо ти гідний будеш моєї любови, то я ніколи не покину тебе". І я скажу йому: "Тато, хоч я не маю права звати тебе так, але я вимовляю це слово востаннє; я завжди любив тебе й буду любити, ніколи не забуду, що ти мій благодійник, але не можу більше лишатись у твоєму домі. Тут ніхто не любить мене, a St.-Jérôme заприсягся мене загубити. Або він, або я—хтось має вийти з твого дому, бо я не ручусь за себе, я так ненавиджу цю людину, що готовий на все. Я його вб'ю". Так і сказати: "тато, я його вб'ю". Тато почне мене просити, але я махну рукою, скажу йому: "Ні, мій друже, мій благодійнику, ми не можемо жити вкупі, а пусти мене". І я обійму його й скажу йому чогось по-французькому: "Oh, mon pére, oh, mon bienfaiteur, donne-moi pour la dernière fois ta bénédiction et que la volonté de Dieu soit faite!" І я, сидячи на скрині в темній хижці, ридма ридаю над цією думкою. Але раптом я пригадую ганебну кару, що чекає на мене, дійсність змальовується передо мною в справжньому вигляді, і мрії враз розлітаються.
То я уявляю себе вже на волі, не в нашому домі. Я вступаю до гусарів і йду на війну. Звідусюди на мене летять вороги, я розмахуюсь шаблею і вбиваю одного, другим помахом— убиваю другого, третього. Нарешті, знесилений ранами й стомлений, я падаю на землю й кричу: "перемога!" Генерал під'їжджає до мене й питає: "де він — наш рятівник?" Йому вказують на мене, він кидається мені на шию й з радісними слізьми кричить: "перемога!" Я одужую й з підв'язаною чорною хусткою рукою гуляю по Тверському бульвару. Я генерал. Але от цар бачить мене й питає: "хто оцей, такий поранений юнак?" Йому кажуть, що цє відомий герой Микола. Цар підходить до мене й говорить: "дякую тобі. Я все зроблю, що ти просиш у мене". Я почтиво вклоняюсь і, спираючись на шаблю, кажу: "я щасливий, великий царю, що міг пролити кров за свою батьківщину, і хотів би вмерти за неї; але коли ти такий ласкавий, що дозволяєш мені просити тебе, то прошу в тебе одного лише: дозволь мені знищити мого ворога St.-Jérôme'a". Я грізно зупиняюсь перед St.-Jérôme'oM і кажу йому: "ти зробив мене нещасним, à genoux!" Але раптом я згадую, що от-от може ввійти справжній St.-Jérôme з різками і я знов бачу себе не генералом, що врятовує батьківщину, а жалюгідним, нікчемним створінням.
То мені приходить думка про бога, і я зухвало запитую його, за що він карає мене. "Я, здається, не забував молитися рано й ввечері, так за що ж мені страждати?" Напевне можу сказати, що перший крок до релігійних сумнівів, які тривожили мене підчас мого хлоп'яцтва, я зробив тепер; не через те, що нещастя штовхнуло мене на шлях ремства та невір'я, але через те, що думка про божу несправедливість, яка прийшла мені в голову під той час цілковитого душевного розладу й грамотности на протязі доби, як погане зерно, що після дощу впало на пухкий ґрунт, швидко почала рости й пускати коріння. То я уявляв собі, що я неодмінно помру, і яскраво уявляв, як здивується St.-Jérôme, коли замість мене знайде мертве тіло. Пригадуючи оповідання Наталі Савівни про те, що душа померлого до сорока день не залишає дому, я в гадці після смерти літаю незримо по всіх кімнатах бабусиного будинку й підслухую щирі сльози Любочки, жалкування бабусі й розмову тата з Авґустом Антоновичем: "Він був хороший хлопчик", скаже тато з слізьми на очах. "Так, скаже St.-Jérôme, але великий гультяй". — "Вам би треба було поважати мертвих, — скаже тато, — ви були причиною його смерти, ви залякали його, він не міг винести ганьби, що ви її йому готували... Геть звідси, лиходію!"
І St.-Jérôme впаде навколішки, плакатиме й проситиме, щоб його простили. Через сорок день моя душа полетить на небо; я бачу там щось дивно-прекрасне, біле, прозоре, довге й відчуваю, що це моя мати. Це щось біле повиває, голубить мене; але я відчуваю неспокій і наче не пізнаю її. "Коли це справді тп,—кажу я,—так покажись мені краще, щоб я міг обійняти тебе". І мені відповідає її голос: "Тут ми всі такі, я не можу краще обійняти тебе. Хіба тобі не добре так?"—"Ні, мені дуже добре, але ти не можеш лоскотати мене, а я не можу цілувати твоїх рук..."—"Не треба цього, тут і так чудово", говорить вона? і я відчуваю, що справді чудово, і ми разом із нею летимо вище й вище. Тут я. немов прокидаюсь і бачу знов, що я сиджу на скрині в темній хижі, з мокрими від сліз щоками і без ніякого змісту кажу раз-у-раз: "і ми летимо вищей вище". Я довго прикладаю всіляких зусиль до того, щоб зрозуміти своє становище, але розум мій бачить лише одну неймовірно темну, невідому далечінь. Я намагаюся знов повернутись до тих відрадних, щасливих мрій, що їх перервала свідомість дій-сности; але — хоч це й дуже дивно мені — коли я ввіхожу в коло попередніх мрій, я бачу, що вести їх далі вже не можна і, що найдивпіше — вони вже не дають мені ніякої втіхи.
XVI. ПЕРЕМЕЛЕТЬСЯ —ВСЕ ГАРАЗД БУДЕ
Я ночував у хижі, і ніхто не приходив до мене; тільки другого дня, тобто в неділю, мене перевели до маленької кімнати коло клясної й знову заперли. Я починав надіятись, що кара моя обмежиться ув'язненням, і думки мої під упливом солодкого покріпного сну, яскравого сонця, що вигравало на вулицях, почали заспокоюватись. Але сидіти самому було все ж дуже важко: мені хотілося рухатись, розказати комунебудь усе, що наболіло в мене на душі, і єне було навколо нікого живого. Становище це було ще неприємніше тому, що, хоч як це гидко мені було, я не міг не чути, як St.-Jérôme похожаючи по своїй кімнаті, цілком спокійно висвистував якісь веселі мотиви. Я був ЦЙЕКОМ певен, що йому зовсім не хотілося свистіти, але він це робив лише для того, щоб мене мучити.
О другій годині St.-Jérôme і Володя пішли вниз, а Микола прпніс мені обідати, і коли я розговорився з ним про те, що я наробив і що мені буде, він сказав: