Він знов кивнув головою.
— Година — це багато часу. Чи знаєш ти, що таке гріх? Смерть? Смертельний гріх?
— Колись,— сказала вона,— домагався аптекар... І вчитель, той, що читає у вас історію.
— Дренш?
— Так, він... Я знаю, чого вони хочуть, але не розумію, що означають ті слова, які від них чуєш. Я знаю, що таке гріх, але не розумію цього, так, як і тих слів, що їх вигукують мені навздогін хлопці, коли я потемки сама собі вертаюся додому; вони гукають мені хтозна-що з під'їздів, з вікон або й з машин. Я знаю ці слова, але не розумію їх. А ти розумієш?
— Розумію.
— То що ж воно таке? — спитала дівчина.— Воно тебе мучить?
— Мучить,— відказав він.— Дуже.
— І зараз теж?
— Так,— сказав він.— А тебе не мучить?
— Ні,— відповіла вона,— мене це не мучить... Мені тільки прикро, що воно існує й що інші чогось від мене хочуть... і що вигукують мені навздогін. Скажи, чого ти надумав застрелитися? Через це?
— Так,— сказав він,— тільки через це. Пам'ятаєш? Як це там?.. "Те, що ти зв'яжеш на землі, буде зв'язане й на небі".
— Пам'ятаю,— відповіла вона.— Іноді я лишалася на уроках релігії в класі разом з усіма.
— Он як,— сказав він,— то тоді ти, може, знаєш, що таке гріх? Смерть?
— Знаю,— мовила вона,— а ти справді в це віриш?
— Вірю.
— В усе?
— В усе.
— Ти знаєш, я в це не вірю... Але я певна, що найтяжчий гріх — застрелити себе чи... Я це чула,— сказала вона голосніше,— на власні вуха.— Вона лівою рукою смикнула себе за вухо, а правою й досі придержувала плаща,— на власні вуха чула, як священик сказав: "Не можна кидати господові під ноги божий дар — життя".
— "Дар життя",— перекривив він.— І ніяких ніг господь не має.
— Не має? — тихо перепитала вона.— Не має ніг? І ніхто не прибивав їх до хреста цвяхами?
Він помовчав, почервонів, а тоді сказав:
— Я й забув...
— Отак,— мовила вона,— якщо ти віриш в усе не на словах, а справді, як сам кажеш, то мусиш і в це вірити. Віриш ти в це?
— У що?
— У те, що не можна збавляти собі віку.
— Ат,— сказав він і підняв пістолета вгору.
— Слухай,— сказала вона,— сховай його. Не роби дурниць. Сховай, будь ласка.
Він запхнув пістолета в праву кишеню штанів, сягнув рукою в ліву й витяг патрони. Тьмяні, без блиску, три обойми лежали в нього на долоні.
— Повинно вистачити,— сказав він.
— Стріляй у щось інше,— сказала дівчина,— ось хоч би...— Вона обернулась, поглянула на будинок його батька, зазирнула у відчинене вікно.—...Ось хоч би в тенісні м'ячі.
Його обличчя зашарілося — наче аж потемніло, руки безвладно опустилися, патрони впали додолу.
— Звідки ти знаєш?..— промимрив він.
— Що — знаю?
Він нахилився, підняв з підлоги обойми і обережно засунув назад патрон, що випав з однієї; тоді глянув у вікно, на свій будинок, освітлений сонцем: білі й тверді, лежали там у коробці тенісні м'ячі.
А тут, у цій кухні, пахло купіллю, милом, пахло злагодою і свіжим хлібом, пирогами; на столі лежали червонобокі яблука, газета й півогірка, ясно-зеленого в осередку, темного й твердого біля шкірки.
— Я знаю й те,— сказала дівчина,— як вони поборювали гріх. Чула колись.
Хто?
— Ваші святі. Священик розповідав: вони бичували себе, постували й молилися, та ніхто з них себе не вбивав.
Вона повернулась обличчям до хлопця й злякалася: ні, ні, я не твій Єрусалим.
— Вони мали не чотирнадцять років,— сказав хлопець,— і не п'ятнадцять.
— Всяк було,— не поступалася вона.
— Ні,— сказав він,— ні, не так, майже всі вони спершу нагрішили, а вже потім стали праведниками.
Він підступив ближче до дівчини — ішов, тулячись спиною до підвіконня, щоб її не зачепити.
— Брешеш,— сказала вона,— декотрі зовсім не грішили... та я ж в усе це й не вірю... хіба що в матір божу.
— "Хіба що",— зневажливо мовив він.— Але ж то — мати божа.
Він поглянув дівчині в обличчя, тоді відвернувся й тихо мовив:
— Пробач... Еге ж, я вже пробував, молився.
— І постував?
— Ат,— сказав він,— що таке "постував"? Мені взагалі байдуже про їжу.
— Але ж ти не постував... І не бичував себе... Я постувала б, я бичувала б себе, якби вірила.
— Слухай,,.— тихо озвався він.— Скажи, тебе це справді не мучить?
— Ні,— відповіла вона,— мене не тягне щось таке зробити, щось побачити, сказати щось... А тебе — тягне?
— Так.
— Шкода,— сказала вона,— що ти такий ревний католик.
— Чому шкода?
— Я показала б тобі свої груди. Залюбки показала б... тобі... В усіх тільки й балачок що про це, хлоп'ячня вигукує навздогін мені всячину, але ніхто ніколи їх не бачив.
— Ніхто?
— Ніхто,— сказала вона,— ніколи.
— Покажи мені це.— мовив він.
— Тепер уже не буде так, як тоді, пригадуєш?
— Пригадую,— сказав він
— Тобі тоді перепало?
— Ні, тільки мати зчинила таку бучу. Вона була просто не при собі й скрізь про це розповідала. А мені зовсім не перепало. Я б і забув усе. Покажи,— сказав він.
Коси в неї були гладенькі й цупкі, навдивовижу, він гадав, що вони в неї м'якенькі, а вони були такі, якими він уявляв собі нитки зі скла.
— Не тут,— сказала дівчина.
Вона тепер посувала його вперед, дуже повільно, бо він не випускав із рук її голови, пильно вдивляючись їй в обличчя,— отак, мовби в химерному, ними ж таки створеному танку, обоє пройшли від розчинених дверей веранди через усю кухню,— здавалося, він стояв у неї на передках червичків, і вона, ступаючи, щоразу трішки його піднімала.
Вона відчинила двері кухні, пронесла його через передпокій і розчинила двері своєї кімнати.
— Тут,— сказала вона,— у мене в кімнаті, не там.
— Мірцова,— прошепотів він.
— Звідки ти таке взяв? Моє прізвище Мірцов, а ім'я — Катаріна.
— Тебе всі так звуть і я так звик. Тепер покажи це.— Він почервонів, бо знову сказав "це", замість сказати "їх".
— Дуже шкода,— мовила дівчина,— що для тебе воно гріх.
— Я хочу побачити це,— сказав він.
— Нікому,— мовила вона,— нікому не треба розказувати.
— Ні.
— Обіцяєш?
— Обіцяю... Та одній людині я мушу сказати.
— Кому?
— Подумай,— тихо сказав він,— подумай-но, ти ж знаєш. Дівчина прикусила губу,— плаща вона й досі так само
стягала на грудях,— замислено подивилася на нього й мовила:
— Звісно, йому ти можеш сказати, але більш нікому.
— Нікому,— пообіцяв він.— Покажи.
Якщо вона засміється чи захихотить, подумав він, я вистрелю; та дівчина не сміялася, вона й не думала сміятися — вона тремтіла й, коли спробувала розстебнути ґудзика, руки її не слухалися, пальці в неї були холодні, наче крига, й негнучкі.