— Го, го,— говорю, врадуваний, до всіх знайомих,— а видите, прецінь то раз і з нашого Підгір’я на всю Галичину світло плине! Адже ж пан маршалок із нашого близького сусідства, зі Старого Міста!* Сміло можу сказати, що мої й мого батька ложки вигодували його на чоловіка. Староміські всі тілько від нас іздавен-давна ложки купують. А вже певнісінько, що в наших нецьках його дитиною купали і нашим кропилом кропили! Ну, то й не диво, що нас пригадав собі тепер, коли таким паном зробився. Чекайте лишень, яку то він для нас поміч придумає!
А людонькове слухають тої мови та й собі ж радіють.
— Ну, що ж, дай боже, дай боже, щоб то й з нашого простого стану вийшов для цілого краю пожиток!
Один тілько невірний Хома знайшовся в селі — так навіть і звався Хома Губатий.
— Е,— каже,— куме Яцю, не маєте ви й досі чого нарікати на свою долю, а на панську поміч не спускайтеся! Я там панів не суджу, але то вам кажу, як старий: ніколи якось панська ласка хлопові на здоровлє не виходить. Недармо то старі люди й приповідку зложили: не міряй свого носа з панами, бо як твій буде довший, то тобі вріжуть, а як буде коротший, то тобі ж натягнуть. Панська ласка бистрим конем їздить.
— Я вам тому, куме Хомо, не перечу,— сказав я,— і на жадну панську ласку не спускаюся, але думаю, що як буде людям ліпше, то й мені буде ліпше, і що прецінь пан маршалок слів на вітер не кидає.
Так-то ми собі балакаємо сюди-не-туди, аж ось приходить новий нумер газетини тої, що то її з кумом дяком до спілки пренумеруємо. Пише там щось довго і широко про якісь "корпорації примусові". Що за чорт? Читаю я, читаю, зразу нічогісінько не розумію, а далі находжу, що то про цехи мова. Давні цехи мають бути відновлені, з самого Відня наказ прийшов. "Е,— думаю собі,— се не про нас писано. Цехи — то для міст, для ремісників, а у нас по селах, як світ світом, цехів ніяких не бувало та й не буде".
Було то якось у пущінє, зимою, а от так коло середопістя забираюся я з сином до ложок. Робимо день, робимо другий, третій, народу збирається чимраз більше, балакаємо. Аж тут шандар надходить.
— Добрий день!
— Добрий день!
— Дай боже щастє!
— Дай пане-боже! Дякувати за слово добре.
Сів він на лаві край вікна, дивиться на нашу роботу, а далі каже:
— А що се у вас, господарю, стілько людей?
— Та так, за ложками поприходили.
— То ви ложки робите?
— Авжеж, роблю, от так часами, як хто замовить.
Узяв він одну готову ложку, оглянув.
— Гарна робота,— каже. — А де то ви вчилися того ремесла?
— Ніде. То в нас у роді, з батька на сина переходить.
— А, так! А маєте ви свідоцтво здатності?
Я видивився на нього, як, не при вас кажучи, теля на нові ворота.
— I чого ж ви так на мене витріщилися? — каже шандар, усміхаючись. — Чи не розумієте мене, чи що?
— Та й справді не розумію,— відмовив я.
— Як то, хіба ж не знаєте, що вийшло таке право, щоби ніхто не смів займатися ніяким ремеслом, хто від свого цеху не має свідоцтва здатності?
Я остовпів на таку бесіду.
— Ремеслом?..— пробовкнув я.— А хіба ж се ремесло?
— А що ж таке?
— Се... се прецінь домашній промисл.
— Ха-ха-ха! — розсміявся шандар. — Добрий то мені домашній промисл, коли ви товар на продаж робите. Якби ви тілько для свого дому робили, то се був би домашній промисл, а так воно ремесло.
— Але як же я маю з цеху свідоцтво брати, коли я до цеху не належу?
— То нічого не значить. Коли узнають, що ви здатні то вам свідоцтво дадуть. А поки такого свідоцтва не маєте, то й робити для інших не маєте права.
З тим шандар і пішов, лишаючи нас мов окропом облитих.
Що тут на світочку робити? Запрягаю я коні, їду до міста, а сина лишаю при роботі: не можна ж стілько чужих людей ні з чим відправляти. Беру з собою на всілякий конець кілька срібних, і вйо! Аж по дорозі приходить мені на думку: "Ба, до якого то цеху міг би я належати? Який майстер може видати мені свідоцтво здатності, коли в місті ні один ремісник виробом ложок і кропил не займаєся? Га, що робити,— міркую собі,— треба буде йти до всіх, хто тілько займається виробами з дерева, може-таки котрий дасть мені те прокляте свідоцтво".
Приїхав я до міста, йду поперед усього до знайомого стельмаха. Розповідаю йому всю річ: так і так, де тут шукати поради? Той зразу розсміявся, а далі, коли я йому вияснив, що в наших селах шандарі не жартують, задумався.
— Що ж, пане Яремишин,— каже,— коли так, то треба щось міркувати. Знаєте, у нас є лиш два цехи, що займаються дерев’яними роботами: стельмахи й столярі. Маємо тут одного теслю, то той пристав до столярів, і одного боднаря — той у стельмаськім цеху сидить. А куди би вас припутати, сього я зовсім не знаю. Ходімо — я піду з вами — насамперед до нашого цехмістра, поговоримо з ним, а як з ним нічого не буде можна зробити, то підемо до столярського.
— О, біг заплать вам, пане майстер, за вашу прислугу! — сказав я.
Пішли ми. Стельмаський цехмістер наморщив чоло, зарушав вусами, коли я розповідав йому свою справу.
— Виріб ложок до нас не належить,— відказав коротко.
— А до кого ж належить? — питаю його.
— Або я знаю? Се вже ваша річ, не моя.
Вийшли ми, йдемо до столярського цехмістра. Сей політурував якийсь стіл і весь був замазаний терпентиною. Просив нас сісти на якихось дошках, сам сперся на столі і покликав хлопця, щоб йому сухими руками напхав до носа табаки, чихнув разів зо три і, вислухавши моєї просьби, крикнув:
— Там до біса! А як же я вам дам свідоцтво здатності, що ви вмієте ложки робити, коли я сам на цій роботі не розуміюся! Адіть, у мене самого ложки куповані.
— А куди ж би то податися за таким свідоцтвом?
— Не знаю, любі мої. Найліпше підіть до староства, там вам уже вияснять.
Думаю собі: що ж, коли до староства, то до староства. I справді, є в тім рація. У нас у всякому ділі найліпше до староства вдатися. Чи то податок, чи заразлива хвороба, чи церковна справа, чи пожежа, чи школа, чи дорога або міст, чи скарга на війта,— з усім іди до староства, як у дим.
Іду, попрощавшися з моїм знайомим стельмахом, але ледве що я на ринок, до ратуші простую (староство в ратуші), аж тут мій цехмістер стельмаський сіп мене за полу.
— Слухайте, пане господарю,— говорить,— а ви при своїй роботі вживаєте токарні?