"Найвищий Трибунале! Шановна Громадо! Те, що нам вельмишановний добродій Бузько розказав, це не винятковий випадок. Кожний тут присутній бузько може, як хоче, розказати подібні й рівно жахливі історії про нечуваний упадок, а властиво про брак усякої любовної моралі в людині. А якби навіть це був виняток, то він теж наглядно знаменував би людську мораль у любові. Одначе ми, звірі, не признаємо жодних винятків, бо ми живемо під опікою нашої матері-природи, яка приміняє до всіх звірів безвиняткові, залізно тверді, послідовні закони. Тільки людина намагається робити тяжкі виломи в законах матері-природи і протиставить їй свої марні, людські, так звані виняткові міри. З тієї причини всі людські закони — це ніщо лише, як наше звірине павутиння: велика муха його прорве, маленька мушка в нім зашморгнеться. Ха! ха! ха! Я переконаний, що нам, звірям, досить уже цього одного приміру, бо боюся, що другі приміри вразили б занадто почування наших дорогих жінок і дівчат, тих наших расово-національних героїнь вірної любові й жіночої достойності.
Одначе я зробив би кривду людським жінкам, якби не взяв тут перед обличчям звіриного світу на увагу моралі людських чоловіків.
Високодостойні Пані й Панове! Каже одна людська приповідка "Similia similibus". Треба кілька волових шкур, аби списати тільки з грубша моральний упадок людських чоловіків. Я не хочу тут говорити сам, тільки прошу Високошановну Пані Папугу, хай вона буде ласкава сказати нам дещо про людину як чоловіка"
Папуга сіла на близькій гілляці та крикнувши до Найвищого Трибуналу вивченими людиною словами "Добридень!", говорила:
"Я була кілька літ у турецькій неволі й мешкала у золотій клітці, яка висіла в так званім султанськім гаремі. Гарем — це така золота стайня, по людському палата, в котрій мешкало за моїх часів триста султанових жінок..."
"Не бреши! Це неможливо!" — рикнув сам цар Лев з найбільшим зачудуванням.
І цариця здорово рикнула. Опісля сперла свою голову на гриву царя й шепнула йому у вухо з довірливою усмішкою:
"А ти, мій старенький, кажеш мені, що тобі мене одної забагато..."
Міністр Слон закликав Папугу, щоб вона присягнула на гриву царя Льва, що зізнаватиме згідно з правдою. Папуга доторкнулася з боязню двома кігтями своєї лапки царської гриви і зложила присягу. Опісля знов сіла на гілляці й говорила:
"Триста султанових жінок було в тім гаремі. Я навчилася від тих жінок по людському говорити й розуміла кожне їхнє слово. Вони казали, що султан не здобув їх у геройській боротьбі (як це є святим звичаєм у звіринім царстві), не питав їх по нашому звичаю при сяйві місяця, чи вони кохають його, тільки купив їх, як у людей купуються забавки. І не любив цей людський цар усіх тих жінок, тільки деякі з них. Добре. Але ба! Він по короткім часі проганяв ці жінки з гарему або міняв на інші. Міняв жінки частіше, ніж наш Хамелеон міняє свою барву..."
Тут Папуга загикнулася, сказала "Добридень" і перестала балакати та відлетіла на свою гілляку.
І слова папуги дуже розхвилювали царство звірів. Старі звірі позирали на себе й хитали значущо головами, молоді звірині панночки зарум’янилися, деякі звірині холостяки плюнули крізь зуби, дві жінки-борці крикнули: "Смерть людині!", а найбільша частина звіриних жінок, які сиділи або стояли біля своїх чоловіків, розплилися в ніжних почуваннях, які вишіптували у вуха своїм чоловікам ось якими словами:
"Мій ведмедику!.. мій вовчику!.. мій зайчику!.. мій крокодильчику!.. мій ослику! Правда, що ти мене за жодну іншу не проміняєш?"
Моральний упадок звірів на людській службі.
Доктор Лис Микита говорив тепер:
"Коли я, як державний прокуратор, займаюся моральними питаннями, значить, уходжу в царину, яка належить до наших моралістів і катехитів, як Високодостойні Отці Буй-тури, Цапи й Борсуки, то роблю це з двох причин, а саме: я зачіпаю мораль настільки, наскільки вона стоїть у тісному зв’язку зі сьогоднішнім процесом; а друге — справа моралі мені не чужа, бо в цілому житті я її гостро зберігав, а далі, я маю також докторат теології, а через те потрібну в такій справі кваліфікацію. Найвищий Трибунале! Шановна Громадо! Я говорив досі про любов у звірів і про відсутність моральних основ у людській любові. Тепер буду приневолений забрати голос у справі, яка вже віддавна не дає мені спати і грозить загладою всьому звіриному світові. Цю справу мусимо вже раз ясно поставити і ще сьогодні вирішити, бо завтра вже може бути запізно. Отож я ставлю ось яке твердження, оперте, на жаль, на страшній життєвій правді: всі звірі, які або добровільно або під примусом служать людям, упали морально так низько, як і самі люди. Чоло паленіє мені зі стиду тому, що мушу ствердити таку правду; коли мушу показати Вам ці жахливі болячки, що наросли на душах великої частини звірят, які були колись нам такі дорогі, такі близькі й пожиточні. Можна навести лиш одну лагодячу обставину для них, а саме те, що причиною їх упадку, їхнього, так сказати, "очоловічення", є не вони самі, тільки людина. Наші колишні браття впали жертвою цієї непогамованої пристрасті, крайньої непоміркованості, бездонної облуди і брехні, коротко, всіх тих важких пороків, з яких складається людина. Славна Звірина Громадо! Візьміть на увагу котре-небудь звіря, що знехтувало свою національну гордість і достойність і пішло в рабську службу людині! Чи то кінь, чи то віл, чи пес, чи кіт, баран, кабан, когут, індик, качур, гусак, крілик і т. д., коротко, всі звірята без винятку, які носять на собі пятно рабства в людськім ярмі, здерли під впливом людини з ясного сонця, яким є для нас Кохання, обличчя промінної святості й ідеалу та кинули його в темну прірву дешевої смислової насолоди й розпусти.
Та можна б милосердитися над упадком цих наших блудних синів, коли б вони у своїй нетямучості, у своїй затраті звірино-національної самоповаги самі не знали, що творять або, якби вони каялися за свої тяжкі гріхи. Але на жаль, на сором і ганьбу ми тут бачимо щось якраз навпаки. Бо ото ті блудні сини й доньки не тільки не плачуть над руїнами чистої, як алмаз, душі своїх предків, але вони сміють навіть бути горді на те душевне багно, в якому вони валяються! Вони наважилися перед Найяснійшим обличчям Його Величності Пана Царя й Пані Цариці осмішувати святі почування Шановної Пані Мавпи! Вони не жахалися перед Найвищим Трибуналом і перед Славним Збором усього Звіриного Царства одверто заявити, що ми, звірі, ніщо, а людина — це все! Ба що більше! Вони своїми рабськими окликами викликали цю суматоху, яка трохи не привела до проливу невинної звірячої крови й мало-що не викликала бунту й революції, що могла повалити нашу царську династію та знищити гранітні основи звірино-суспільного ладу. Як державний прокуратор, який стоїть на сторожі Нашого Найяснішого Пана Царя й Цариці і дбає про безпеку нашої звіриної Батьківщини, я буду приневолений прикликати тих чоловіколюбних бунтарів на суд за державну зраду. Але поки що ми мусимо довести до кінця справу чести між Високодостойною Панею Мавпою й між Вовком. Отже, щоби показати справжню суть людини та її вбивчий вплив на її так звані домашні звірята, я позволю собі зробити Найвищому Трибуналові предложення призначити відповідного монаха чи попа, який мав би завдання відбути з двома бунтарями з людської школи, зі собакою та з кішкою всезвірну сповідь. Кажу "всезвірну", бо наша звірина церква уважає зовсім справедливо сповідь не якоюсь тайною розмовою межи двома особами, тільки актом душі, відомим усім звірям, значить, всезвірним".