Селянина ж Хворостенко бачив наскрізь і мав для нього всеосяжне слово: стихія! На це визначення, в залежності від обставин і настрою, нанизувалися різні уточнення: підступна стихія, обмежена, дрібнобуржуазна, індивідуалістична, егоцентрична і анархо-синдикалістська. З цих уточнень Костянтин Прокопович не знав лише, що означає анархо-синдикалізм, але саме по собі слово було настільки довге і пригноблююче, що гріх було відмовитись од нього. Ось, наприклад, не підписується в підопічному селі якийсь упертий дядько на визначену йому суму позики. Виконавці й викликають його вночі до Костянтина Прокоповича. А той спокійнісінько починав розпитувати про життя-буття і щось нотує та нотує собі на папір’ї, а потім зітхне, викривить недовірливі губи і одразу накриє мокрим рядном.
— Усе воно, може, й так, якби не гірше: у нас, голубе сиз, є перевірені сигнали, що ти потихеньку займаєшся анархо-синдикалізмом.
— Чим, чим? — торопів і одразу блідне селянин"
— Анархо-синдикалізмом!
— А з чим його їдять?
І тут Костянтин Прокопович стільки набере в прозеленкуваті очі паморозі, що й гарячий прохолоне:
— Його не їдять, а видихають! І видихають не в своїй хаті, а десь далі,— кудись покаже рукою.— Отож підписуйся, поки не пізно,
І хлібороб підписувався і так тікав з кабінету, неначе оце гемонське слово гадюкою сичало в нього під ногами.
Зараз Костянтин Прокопович, складаючи доповідну, мають у зелених з памороззю очах не холод, а гумор, постукують пером у денце чорнильниці-невиливайки і журять голову:
— Хіба це чорнильниця! Це катзна-що, а не чорнильниця! От у інших голів чорнильниці! В Новоселицького — з білого мармуру, а очі її закриваються золотими, як шапка Мономаха, коронами. А в Горільченка чорнильниця з червоного граніту і займає увесь стіл. По боках стоять на лапах ведмеді і п’ють з пляшок молоко. Це нагадує всяким нестійким елементам, що їм теж треба пити молоко, а не вкидатись у горілку.
— Ідейна чорнильниця! — посміхнувся Туровець, і на його припухлих устах, і під його темно-сірими очима вибились віяла передчасних зморщечок.
Непомічений Васюта похмуро зирить на голову. І з якого тільки джерельця він ще добуває посмішку і сміх? Іншого давно б зароганили всі догани, та попередження, та нагінки, що сиплються, мов із коша. А цей не тільки тріпається, а ще й борюкається і мало не навкулачки б’ється з Хворостенком. Іншому головування розширює щоки чи живіт, а їхній скощавів, наче лелека весною, дмухни — полетить.
Артемон так само недолюблює Туровця, як і той його, мріє сколупнути з посади, але вітається шанобливо й у відповідь перехоплює зухвалу насмішку.
До кабінету входить вдова Соломія Громишина, що має розлетисті брови й дивовижно звабливий погляд: між повіками її таємничо волохатиться чи то сон, чи півсон, що одразу нагадає ранню весну чи квітку сон-трави. Глянув Туровець на Соломію — прояснів, Васюта ж насупився, а Хворостенко крекнув.
— Що, Соломіє, у вас? — лагідно питає Туровець.
Ця лагідність пересмикує Васюту: що воно у них? Не зальоти, бува?
А вона як убралась! Наче на посиденьки прийшла! Чи давно, мов зачумлена, ходила?
Вдова ближче підходить до голови:
— На лісовому ставку треба повидовбувати ополонки, бо задихнеться риба.
— Добре, зараз же пошлю хлопців. Як бджоли?
— Спокійно зимують, не сердяться,
Жінка виходить, і з обличчя Туровця зникав посмішка.
"Таки щось в в них",— твердо вирішує Артемон і починає бідкатись своїм:
— Пропажа в нас вийшла, Максиме Павловичу,— сідав біля столу і кладе на зігнуту в лікті руку щелепасту голову.
— Пропажа? — дивуються потріскані вуста Туровця, за куточками яких дихають дві крихітні ямки.— Давно ми не чули про таке в нашому селі.
— На все приходить час,— глибокодумно мовить Артемон, не спускаючи погляду з довгастого обличчя, на якому господарює кібчастий упертий ніс. "Який розум, такий і ніс. Доберуться до твого розуму, то й ніс похнюпиться. А добратися вже пора".
— Що ж у нас пропало?
Артемон зітхає:
— Кінь, Орлик!
— Орлик! Хто ж його вкрав?! Конокради?! — дивується голова і засовує руку в притолочений, як переспіле жито, чуб.
Васюта набирав в очі туману:
— Аби ж конокради,— то не так жалко було б, а то навіть говорити соромно — Ярина Безкоровайна!
— Твоя наречена украла коня? — чіпким недовірливим поглядом обмацує Васюту Хворостенко, прикладав руку до задернілого підборіддя і одразу ж щось занотовує: така звичка в чоловіка — усе брати на замітку.
— Яка вона моя наречена,— відмахується рукою Васюта і непокоїться: що записав собі про нього Хворостенко? — Аби вона була моєю, то коня б не вкрала. Ще й годину вибрала собі — саме після дівич-вечора.
— Де ж вона, бідолашна, може подітися в хуртовину? — В Туровця одразу зажурилися і очі, і зморшки під ними.— Хоч би не замерзла в дорозі.
— Не замерзне — в кожушку поїхала,— буркнув Артемон.— От коня може занапастити. Та якого коня! Ви, Максиме Петровичу, складіть з понятими акта і за легкохода справте гроші з її матері.
— З матері? Який же ти проворний! — накібчилось усе обличчя Туровця.— Може, вона, мати, брала коня з стайні?
— Коня брав я...
— То ти й приведеш. А він, бач, на матір звалив! Тобі її за свої штучки на колінах перепросити треба.
Артемон розгнівався:
— Натаганьте ще чогось на мою голову та беріть під захист винуватців. Я їздив на коні до Ярини з житейським наміром, а вона втекла з розбійницькою думкою і підривом колгоспної економіки. Хочеш утекти від жениха, утікай пішодрала, а не кради коня. А ви ще й судите не її, а мене.
— Суща правда! — підтримав Васюту Хворостенко.— Не можна в один день двічі судити постраждалого.
Артемон з вдячністю поглянув на голову райспоживспілки, підвівся, уклонився йому.
— Виходить, маємо судити наречену? — круто повернувся Туровець до Хворостенка.
— А хоча б і діву Марію,— спокійно відповів той.— Інтимність є інтимністю, а колгоспне тягло не чіпай. Але я думаю, ні кінь, ні молода нікуди не задінуться і діло обійдеться без відповідних параграфів.
— І вдруге вам спасибі.— Артемон ще запобігливіше вклонився голові райспоживспілки, недобре покосував на Туровця і вийшов з кабінету.