Голова у Левка йшла обертом. Шахи — фотоапарат... Металолом — обсерваторія... Вітя — Юрко...
Юрко:
— Ну, тепер ти сам бачиш, який він! Голосує за одне, а робить інше. Хіба людина може так робити? Треба вже до кінця — або так, або так! У мене б такого ніколи не трапилось! Правда ж, Левку? І знаєш, що я тобі скажу? Плюнь ти на нього, чого ти з ним водишся, я його розкусив, я його тепер знаєш як розкусив! Вискочка нещасний, у старости йому захотілось! Хіба ж такому бути старостою? Самих п'ятірок тут мало, треба, щоб характер був, щоб хлопці за тобою йшли, правда, Левку?
"Правда",— думав Левко.
Вітя:
— Ну, скажи, навіщо він знову усіх проти мене підбурює? Ну, нехай, металолом так пройшов, так йому минувся, я тоді нікому нічого не сказав, а тепер він знову — я кажу, що треба йти в підшефний дитсадок, а він навіть дівчат підмовив бокс дивитись! Ну, що він усіх підбурює, хіба ж так можна, скажи, Левку? А тут іще ти теж з ним...
"Не можна так, справді",— думав Левко.
Здорово було раніше! Найкраща команда — "Карпати", найцікавіша книжка — про Руаля Амундсена... Усе було легко і просто, а тепер не знаєш, як повернутись, як зробити. Ану їх — і шахи і фотоапарат, і Вітьку, і Юрка!
День, другий, третій тікав од обох Левко, а потім знову з'являлась якась заковика — і Левко починав мучитися, де ж правда, і хто в них має рацію, і чому вони так, нарізно, у чому причина, і на чий бік йому, Левкові, ставати? Здорово було раніше...
Юрко:
— Хочеш сигарету? Тю, дивак, ніхто ж не бачить! Ну, не хочеш, як хочеш, а я б на твоєму місці не відмовився. Противно тільки спочатку, а потім нічого, можна терпіти. Не будеш же ти все життя, як дівчисько, цукерки смоктати. Не хочеш? Ну, не треба. Правду кажучи, я теж не дуже хочу, але коли в людини характер, вона себе може перемогти і робитиме навіть те, що неприємно. Хіба ж не так, Левку?
— Н-не знаю,— щиро відповів Левко,— я не знаю...
— А, ніколи ти нічого не знаєш! — засміявся Юрко.— Підстароста нещасний! А він про тебе знаєш що казав?
— Що? — розгубився Левко.
— Піди у Димки Загороднього запитай, а я плітками не займаюсь, я не дівчисько!
Вітя:
— Знаєш, він курить! Слово честі, я бачив у нього сигарети! Але його ніхто не продасть, він усіх хлопців підмовив, вони в нього як цуцики... І ти теж... Все робиш, що він хоче... Давай Антону Дмитровичу скажемо! Він же мене не послухає, якщо я скажу — перестань курити, а Антона Дмитровича послухає. Левку, ми ж не для себе, ми ж для Юрка, правда? Якщо тільки я один скажу — мені не повірять, хлопці усі за нього, а якщо ти... Ходімо, подивишся, як він курить!
— Н-ні,— сказав раптом Левко.— Не хочу!
— Не хочеш? — здивувався Вітя.— Ну, але ж ти підтвердиш, що він курить? Ти ж, мабуть, сам знаєш, що він курить?
— Знаю,— признався похмуро Левко.
Левкова душа для нього самого ще таємниця. Але щось у ній живе, щось у пій таке з'являється, від чого раптом Левко хоче вилізти з власної шкіри. От би поміняти власну шкіру. Добре пітону — він щороку міняє шкіру. А ти живи і живи все життя в одній шкірі. "Людина міняє шкіру". А, це книжка така є. Угу, мама читала. Левко не читав. Але то, мабуть, фантастика. Людина повинна весь час жити у власній шкірі. І всі рубці на ній залишаються.
Вітя (урочистий і поважний) і Левко (похмурий і насуплений) стоять перед Антоном Дмитровичем.
Вітя:
— І справа тут зовсім не в тому, що він проти мене всіх підмовляє... Нехай підмовляє, мені все одно... Але він ще й курить, от, Антоне Дмитровичу, я сам бачив, можу вам показати, де він курить на великій перерві!
— Можеш? — питає Антон Дмитрович і не дивиться на Вітю. Він дивиться на похмурого, насупленого Левка, і Левкові здається, що запитують тільки його. Але Левко мовчить. Язик у роті такий великий, як одного разу в гарячці, коли Левко хворів на малярію. Величезний, важкий язик, як тільки він уміщається в роті?
— Можу,— з готовністю повідомляє Вітя.— Всі знають, що курити не можна...
— Еге ж, всі знають,— повторює Антон Дмитрович таким голосом, що Левко здивовано зиркає на вчителя спідлоба: учитель ніби не дуже задоволений їхньою розмовою.
— Левко Савчин теж знає, що він курить. Левко може засвідчити.
— Ти можеш засвідчити? — питає Антон Дмитрович.
Важким язиком Левко облизує пересохлі губи і раптом каже: — Ні! Нічого я не можу засвідчити! Я нічого не знаю!
Десь ніби здалеку він чує насмішкуватий голос Віті:
— Так я і знав. Він його злякався. Його всі бояться.
— Нікого я не боюсь! Зовсім я не тому! — кричить Левко Савчин.
Ніби Левкову душу на шматочки порвали. Ніби це не душа, а клаптик паперу. Взяв і порвав Левкову душу друг Вітя, нічого не зрозумів друг Вітя.
А потім другові Віті Антон Дмитрович звелів вийти. І вони залишились удвох — Антон Дмитрович і Левко.
Антон Дмитрович ходив по учительській, а Левко сидів за великим столом, застеленим синім папером, а на папері були чорнильні плями.
Антон Дмитрович поклав руку на Левкове плече:
— Знаєш, це тільки в бджоли очі так влаштовані, що вона бачить лише свіжі, розквітлі квіти. Бджола не бачить зів'ялих і сухих, а з людиною не так, в людини усе складніше... Як би тобі це пояснити, Левку...
— Ми... ми ж дружили, правда, Антоне Дмитровичу, дружили, а вони...
— Бджоли летять лише на свіжу, яскраву квітку, Левку,— і з того добро і їм, і людям... А в людей не так, людина не може обминати нічого, людина повинна, мусить бачити усе, мусить, розумієш?
— Але ж ми дружили, і чому тепер так?
— Йди на урок, а потім ми ще поговоримо, гаразд? Ти все розповіси. Ти згадай і про них, і про себе. Спробуємо все з тобою зрозуміти, так, Левку?
І вперше за довгий час Левко з легкістю і без сумнівів погоджується:
— Так!
— Умийся, Левку, ти чорнило розмазав по щоках!
Левко Савчин усміхається, хоч йому й треба повертатись у клас, де сидять Вітя і Юрко. Левко Савчин усміхається, і він уже не такий похмурий, хоча, по правді сказати, ще нічого не розплуталось і не все стало зрозумілим.