Оленька, дочка відставного колезького асесора Племянникова, сиділа в себе на подвір'ї на ганочку, задумавшись. Було жарко, настирливо докучали мухи, і було так приємно думати, що скоро вже вечір. Зі сходу насувалися темні дощові хмари, і звідтіля зрідка потягувало вологою.
Серед подвір'я стояв і дивився на небо антрепренер та орендар саду для розваг "Тіволі" Кукін, який квартирував тут же на подвір'ї, у флігелі.
— Знову! — говорив він з одчаєм.— Знов буде дощ! Щодня дощі, щодня дощі — наче навмисно! Адже ж це петля! Це розорення! Щодня страшні збитки!
Він сплеснув руками і продовжував, звернувшись до Оленьки:
— Ось вам, Ольго Семенівно, наше життя. Хоч плач! Працюєш, стараєшся, мучишся, ночами не спиш, усе думаєш, як би краще — і що ж? З одного боку, публіка темна, дика. Дато їй найліпшу оперетку, феєрію, чудесних куплетистів, але хіба їй це потрібне? Хіба вона в цім тямить що-небудь? їй потрібний балаган! їй подавай пошлість! З другого боку, подивіться на погоду. Майже кожного вечора дощ. Як зарядило з десятого травня, так потім увесь травень і червень, просто жах! Публіка не ходить, але ж я за оренду плачу? Артистам плачу?
Другого дня надвечір знову насувалися хмари, і Кукін говорив з істеричним реготом:
— Ну, що ж? І нехай! Нехай хоч увесь сад заллє, хоч мене самого! Щоб мені не мати щастя ні на цьому, ні на тому світі! Хай артисти подають на мене в суд! Що суд? Хоч на каторгу у Сибір! Хоч на ешафот! Ха-ха-ха!
І третього дня те саме...
Оленька слухала Кукіна мовчки, серйозно, і, бувало, сльози з'являлися в неї на очах. Кінець кінцем нещастя Кукіна зворушили її, вона його полюбила. Він був малий на зріст, худий, жовтий на обличчі, з зачесаними височками, говорив кволим тенорком і коли говорив, то кривив рота; і на обличчі в нього завжди був написаний відчай, але все ж він збудив у ній справжнє, глибоке почуття. Вона завжди любила когось і не могла без цього. Раніше вона любила свого татка, який тепер сидів хворий у темній кімнаті, в кріслі, і важко дихав; любила свою тітку, що іноді, раз на два роки, приїжджала з Брянська, а ще раніше, коли навчалася в прогімназії, любила свого вчителя французької мови. Це була тиха, добродушна, жаліслива панна з лагідним, м'яким поглядом, дуже здорова. Дивлячись на її повні рожеві щоки, на м'яку білу шию з темною родимкою, на добру, наївну посмішку, яка бувала на її обличчі, коли вона слухала щось приємне, мужчини думали: "Справді, нічого собі..." — і теж усміхалися, а гості дами не могли втриматись, щоб раптом серед розмови не схопити її за руку й не проговорити в пориві задоволення:
— Душечко!
Будинок, у Якому вона жила з дня народження і який в заповіті був записаний на її ім'я, стояв на околиці міста, в Циганській Слобідці, недалеко від саду "Тіволі"; вечорами й ночами їй чутно було, як у саду грала музика, як лопалися з тріском ракети, і їй здавалося, що це Кукін воює з своєю долею й бере приступом свого головного ворога — байдужу публіку; серце в неї солодко завмирало, спати зовсім не хотілось, і коли під ранок він повертався додому, вона тихо стукала у віконце із своєї спальні і, показуючи йому крізь завіски тільки обличчя й одне плече, ласкаво усміхалася...
Він посватався, і вони повінчалися. І коли він побачив як слід її шию та повні здорові плечі, то сплеснув руками і промовив:
— Душечко!
Він був щасливий, але тому, що в день, весілля і потім вночі йшов дощ, з обличчя в нього не зникав вираз одчаю.
Після весілля жили добре. Вона сиділа в нього в касі, доглядала за порядком у саду, записувала витрати, видавала платню, і її рожеві щоки, мила, наївна, схожа на сяйво, усмішка миготіли то у віконечку каси, то за кулісами, то в буфеті. І вона вже говорила своїм знайомим, що найвизначніше, найважливіше і найпотрібніше в світі — це театр і що зазнати справжньої насолоди й стати освіченим та гуманним можна тільки в театрі.
— Але хіба публіка розуміє це? — говорила вона.— Їй потрібний балаган! Учора в нас ішов "Фауст навиворіт", і майже всі ложі були порожні, а якби ми з Ванечкою поставили якусь пошлість, то, повірте, театр був би переповнений. Завтра ми з Ванечкою ставимо "Орфея в пеклі", приходьте.
І що говорив про театр та акторів Кукін, те повторювала й вона. Публіку вона так само, як і він, зневажала за байдужість до мистецтва і за темноту, на репетиціях втручалася, поправляла акторів, доглядала за поведінкою музикантів, і, коли в місцевій газеті несхвально писали про театр, вона плакала й потім ходила до редакції за поясненням.
Актори любили її й називали "ми з Ванечкою" і "душечкою"; вона жаліла їх і давала їм потрошки в позику, і якщо, траплялося, її обманювали, то вона тільки тихенько плакала, але чоловікові не жалілася.
І взимку жили добре. Зняли в оренду міський театр на цілу зиму й здавали його на короткий час то українській трупі, то фокусникові, то місцевим аматорам. Оленька повнішала і вся сяяла від задоволення, а Кукін худнув та жовтішав і скаржився на страшні збитки, хоч усю зиму справи йшли непогано. Ночами він кашляв, а вона напувала його малиною й липовим цвітом, натирала одеколоном, кутала в свої м'які шалі.
— Який ти в мене славненький! — казала вона зовсім широ, пригладжуючи йому волосся.— Який ти в мене гарненький!
Великим постом він поїхав до Москви набирати групу, а вона без нього не могла спати, все сиділа біля вікна й дивилася на зорі. І в цей час вона порівнювала себе з курми, які теж цілу ніч не сплять і почувають неспокій, коли в курнику нема півня. Кукін затримався в Москві, і писав, що повернеться до великодня, і в листах уже робив розпорядження щодо "Тіволі". Але під страсний понеділок, пізно увечері, раптом почувся зловісний стукіт у ворота; хтось бив у хвіртку, як у бочку: бум! бум! бум! Сонна куховарка, ляпаючи босими ногами по калюжах, побігла відчиняти.
— Одчиніть, будь ласка! — говорив хтось за ворітьми глухим басом.— Вам телеграма!
Оленька й раніше одержувала телеграми від чоловіка, але тепер чомусь так і обімліла. Тремтячими руками вона розпечатала телеграму й прочитала таке:
"Іван Петрович помер сьогодні нагло сючала ждемо розпоряджень хохорон вівторок".