— Та… там, у степу, — невизначено кивнув головою Санько.
— Ага, в татарів, — здогадався Демко і зневажливо пирхнув. Він ще ні разу не гостював у татарському аулі, тому вважав, що доброму воронівцю там робити нічого.
Повз них пройшов Грицик. Його обличчя пашіло від захвату.
— Ну, як моя борозна? — запитав він. — Правда ж, нічогенька?
Демко скосив очі у його бік. Борозна була трохи кривувата.
— Як хвіст у Рябка, — усміхнувся він.
— Сам ти Рябко, — відбрикнувся Грицик. — Гей, руді!
Демко провів його поглядом і чомусь важко зітхнув. Точнісінько як це колись робив бугай Петрик.
— Що таке? — здивувався Санько.
— Та… — невизначено пробасував Демко.
Це було щось нове. Санько придивився до товариша. І справді, таким заклопотаним він його ще не бачив.
— Тобі щось муляє на душі, — впевнено сказав він.
Демко дав щигля ґедзеві, що впився йому в лікоть і відказав:
— Та… Малий ще ти розбиратися в таких речах… — І все ж не втримався: — Тут, розумієш, дідо сказали, що пора мені когось до пари шукати. От. А де я її знайду в цих плавнях? Та й не можна дівок приводити на козацький острів. Пам’ятаєш, що про це казав Вирвизуб? Голову, казав, знесе шаблею і скаже, що так і було.
— Але ж тут не козацький острів, — заперечив Санько. — Ви ж тут хліб вирощуєте і рибу ловите…
— Все одно, — сказав Демко і зігнав злість на ще одному ґедзеві.
— Схоже, ти вирішив повернутися до Воронівки, — зробив висновок Санько.
— А ти звідкіля знаєш? — почав було Демко, проте вчасно згадав, з ким має справу. — Та ніби так. Але що я там робитиму? Дідова хата, кажуть, геть скособочилася. Та й те… пан Кобильський, кажуть, може повернутися.
— А я чув, ніби не повернеться. Дуже вже встидається він, що його на очах у всіх відшмагали.
— Та то таке… Сьогодні соромно, а завтра, може, й ні. А тут за мене хто робитиме? Дідо ж, видиш, уже не може ходити за плугом. Йому самому догляд потрібен.
У цю мить від верболозу до них долетіло чиєсь покашлювання. Санько озирнувся й побачив човен, що погойдувався на дрібній хвилі. У човні сиділи Левко Заярний з Вирвизубом і Швайка. Сиділи мовчки. І, судячи з їхніх облич, теж були чимось заклопотані. Швайка перехопив Саньків погляд, кивнув йому головою і знову втупився в ніс човна.
— Чого це вони такі? — запитав Санько.
— Полаялися, — коротко сказав Демко. — Зранку цілий день лаялися.
— Це ж через що?
— Вирвизуб, бач, наполягає, що тут справжнім козакам уже нічого робити. Мовляв, татарин у наших краях уже присмирнів. Треба, каже, іти в пониззя Дніпра, де кримські татари переправляються на правий берег Дніпра і йдуть на Поділля чи ще кудись. Туди, звідкіля родом Вирвизуб.
СУПЕРЕЧКА
Про ці розмови Санько знав ще з минулої осені. Дід Кібчик стверджував, що кращого місця, ніж зараз, козакам не знайти. Звідсіля можна вдарити під ребра орді ще перед її нападом на переяславські землі. Та й з підмогою нема клопоту — ті ж переяславські люди будь-якої миті підійдуть на поміч. А Вирвизуб доводив, що, крім лівого берега, є ще й правий, де живуть такі ж люди, як і тут. Тому треба перебиратися на низ Дніпра, де зручно перехоплювати орду, щойно вона висуне носа з Криму. І якщо дід не хоче туди рушати, то він, Вирвизуб, сам збере всіх козаків, що прийшли з правого дніпровського берега, і подасться з ними на пониззя Дніпра, щоб завадити татарам ходити на Волинь, Поділля чи ще кудись…
І на цьому вони обидва замовкали. Бо кожному ставало ясно, що в такому випадку замість однієї, ще не достатньо міцної, сторожі виникнуть дві. І будуть вони такі слабкі, що татари на них плюнуть і підошвою розітруть.
А от про що думав Швайка — ще ніхто до пуття й не знав.
— Ох, і лаялися ж вони! — покрутив Демко головою.
— Як, на діда теж кричали? — здивувався Санько.
— Та ніби не дуже, — сказав Демко. — Це дідо кричали, а Вирвизуб відбрикувався. А дідо ж запросив їх для того, щоб порадись, де мені жити — тут чи деінде. А воно, бач, як вийшло.
— А ти вже вибрав собі когось?
Демко здивовано глипнув на нього.
— Кого?
— Та дівчину, кого ж іще. Ту, яка тобі подобається.
— Ти що, зовсім тю-тю? Де ж я її знайду, коли звідси й носа не висовую? От якби ви з Грициком…
Але про що хотів попрохати Демко, Санько не дізнався, бо зненацька пролунав оклик діда Кібчика.
— Ану, Демку, клич хлопців і йдіть куліш пробувати!
Демко встав, ковзнув поглядом по Вирвизубові й Заярному і запитав:
— А тих… гостей теж кликати?
— Як захочуть — самі прийдуть, — буркнув дід і помішав ополоником у казані.
І все ж, тільки-но господарі острова всілися навколо казана, гості теж не втримались і один за одним вилізли з човна, бо знали, що смачнішого, як у діда, кулешу ніхто не готує.
Їли мовчки. Тільки коли ложки зашкребли по денці, Вирвизуб сказав:
— Ну й онук у вас, діду! Працює ложкою так, що й не вженешся за ним. Мабуть, женити його пора, бо ви самі на нього вже не наваритесь.
— Я теж так думаю, — глухо буркнув дід. — От тільки не знаю, де йому потім жити.
— Воно, звісно, у Воронівці ніби краще, — подав голос Левко. — Та й вам, діду, колись таки доведеться туди вертатись. Щоб до людей ближче. Це ще добре, що вас і досі татари не замели.
— Бо вони не дурніші за тебе, — сердито глипнув на нього дід.
— Ні, діду, ви мені роз’ясніть, — Вирвизуб ляснув себе по коліну. — Чому це кримські татари на вашій Сулі майже не з’являються, а на нашому правобережжі, мов ті вурдалаки, гасають?
— Дуже просто, — відказав дід. — Ми їх де медом підмазали, де шаблею налякали. Та найбільше самі ж кримчаки й помогли.
— Це ж як? — Вирвизуб здивовано вигнув ліву брову.
— Та невже ти й досі не розумієш? — зверхньо глипнув на нього дід. — Згадай, як минулої осені кримські людолови на нас посунули? Ну й що? Діти з жінками поховалися, а решта взялася за дрюки. І ти, Стефане, добряче їм у бік ударив.
— Було таке, — згодився Вирвизуб.
— Отож, — усе більше розпалювався дід. — Тому замість нас дісталося тим татарам, що живуть між Перекопом і Сулою. Бо ж кримчаки, як та сарана, — у поході не надто зважають, хто свій, хто чужий. І тепер наш ворсклянський чи інший татарин ладен швидше з нами обійматися, аніж ще раз пропускати кримчаків через свої землі.