Оркестр складався з трьох сліпих з "Притулку Трьохсот": один грав на скрипці, другий на кларнеті, а третій на флажолеті. Всі троє разом одержували сім франків за ніч. За таку плату вони, звичайно, не виконували Россіні або Бетховена, вони грали те, що хотіли і що могли; і — чудова делікатність! — ніхто їм в цьому не дорікав. Їх музика так грубо вражала барабанну перетинку, що, окинувши зором товариство, я угледів це тріо сліпих і, пізнавши їх по убранню, одразу настроївся поблажливо.
Артисти сиділи у віконній ніші; тому розгледіти їх обличчя можна було, тільки наблизившись; я зробив це не одразу, але коли я підійшов до них, то, сам не знаю чому, все раптом змінилось: і музика, і весілля зникли, моя цікавість була збуджена до краю, бо душа моя перейшла в тіло кларнетиста. У скрипаля і флажолетиста були звичайні, всім знайомі обличчя сліпих,— напружені, уважні, зосереджені. Але кларнетист належав до тих людей, чиє обличчя одразу привертає увагу художника й філософа.
Уявіть собі гіпсову маску Данте, освітлену червоним відблиском лампи і увінчану гривою сріблясто-білого волосся. Гіркий і скорботний вигляд цієї прекрасної голови посилювався ще сліпотою, бо мертві очі оживлювались думкою; з них струменів наче палючий вогонь, породжений бажанням, єдиним, негасимим, виразно відбитим на опуклому лобі, який перетинали зморшки, подібні до тріщин старого муру. Старик дув у свій інструмент, не звертаючи найменшої уваги ні на міру, ні на мелодію; його пальці машинально підіймались й опускались, рухаючи стерті клапани; він, висловлюючись мовою музикантів, безсоромно "брехав", чого не помічали ні танцюристи, ні обидва товариші мого італійця; бо я хотів, щоб він був італійцем, і він був ним. Щось величне і владне сполучалося у цьому старому Гомері, що таїв у собі свою Одіссею, засуджену на забуття. Це була велич така справжня, що вона торжествувала над його приниженням; це була владність така непохитна, що примушувала забути про його убозтво. Всі несамовиті пристрасті, що тягнуть людину так само до добра, як і до зла, з якої вони роблять злочинця або героя,— відбивались на цьому благородному вирізьбленому обличчі, синяво-смуглому, як у італійців, з навислими сивуватими бровами, що відкидали тінь на глибокі западини; і так само страшно було побачити в цих западинах вогонь думки,— як страшно зустріти розбійників із смолоскипами і кинджалами в руках біля входу в печеру. В цій клітці з людської плоті знемагав лев — лев, що його лють марно виснажилася в боротьбі з залізними ґратами. Полум'я відчаю згасло у попелі, лава захолола; але борозни, але руїни, але легкий димок свідчили про шалену силу вибуху, про спустошення, спричинені вогнем. Ці образи, викликані в мене виглядом сліпого кларнетиста, були настільки ж живі в моїй душі, наскільки мертві в його обличчі.
Після кожної кадрилі скрипаль і флажолетист, серйозно зацікавлені склянками й пляшками, вішали інструменти на ґудзики поруділих сюртуків і простягали руки до столика, де стояло вино та закуска, що містився тут же, в ніші вікна. Кожен раз вони підносили італійцю повну склянку, бо той сидів спиною до столика і не міг сам її взяти; кларнетист незмінно дякував їм дружнім кивком голови. Їх рухи мали ту точність, яка завжди дивує у сліпих з "Притулку Трьохсот" і яка примушує гадати, що вони зрячі. Я направився до них, щоб довідатись, про що вони говорять, але коли я наблизився, вони насторожилися, відчувши, що я не робітник, і замовчали.
— Звідки ви родом — ви, кларнетист?
— З Венеції,— відповів сліпий з легким італійським акцентом,
— Ви народились сліпим, чи осліпли через...
— Через хворобу,— жваво підхопив він,— і це проклята "темна вода"...
— Венеція — чудове місто, я завжди мріяв побувати там. Обличчя старого оживилось, всі зморшки заворушились, він був глибоко схвильований.
— Коли б я поїхав з вами, ви не змарнували б часу,— сказав він.
— Не говоріть з ним про Венецію,— сказав скрипаль,— бо наш дож1 заведе свою волинку; до того ж його світлість вже прикінчила дві пляшки. Ну, швидше! За діло, батько Кане,— сказав флажолетист.
Всі троє заграли, але поки вони виконували чотири частини кадрилі, венеціанець весь час немов відчував мою присутність; він вгадував, що викликав у мені надзвичайну цікавість. Його обличчя позбавилося виразу холодного смутку; якась надія оживила його риси, майнула, немов голубе полум'я, в його зморшках; він усміхнувся і витер лоб, свій грізний і відважний лоб; словом, він повеселів, як людина, що сіла на свого коника.
— Скільки вам років? — спитав я його.
— Вісімдесят два.
— Давно ви осліпли?
— Майже п'ятдесят років тому,— відповів старий, і тон його голосу говорив про те, що уболіває він не тільки за втратою зору, але й за втратою якоїсь великої могутності.
— Чому вони вас називають дожем? — запитав я.
— Ет, це жарт. Я венеційський патрицій, і тому міг бути дожем.
— Як же вас звуть?
— Тут,— сказав він,— батько Кане. Моє ім'я ніяк не могли інакше записати в акти громадянського стану; але італійською воно звучить так: Марко Фачіно Кане, князь Варезький2
— Як! славетний кондотьєр Фачіно Кане, чиї завоювання дістались герцогам Міланським,— ваш предок?
— E vero*,— сказав він.— В той час син Кане, щоб його не забили Вісконті, втік у Венецію і там був записаний у Золоту книгу. Але нема тепер вже ні древнього роду Кане, ні Золотої книги.
* Це правда (італ.)
І він зробив страшний жест, що свідчив про згаслий патріотизм і про відразу до людської суєти.
— Але якщо ви були сенатором Венеції, ви повинні бути багатим. Як ви втратили ваші багатства?
Почувши це запитання, він справді трагічним порухом підняв до мене обличчя, наче хотів подивитися на мене, і відповів:
— В нещастях...
Він вже не думав пити: схиливши голову, він жестом відмовився від склянки вина, що йому протягнув в той момент старий флажолетист. Всі ці дрібниці лише підхльоснули мою цікавість.
Поки троє сліпих, немов шарманки, вигравали кадриль, я вдивлявся в старого венеціанського патриція, повний почуттів, які сушать двадцятирічних юнаків. Я бачив Венецію і Адріатику, я бачив її в руїнах на цьому зруйнованому стражданням обличчі. Я прогулювався по цьому місту, такому милому для серця його жителів, я йшов від Ріальто до Великого Каналу, від набережної Скіавоні до Лідо; я повертався до Собору, такого своєрідно величного, я захоплювався вікнами Золотого Палацу, кожне з яких мало відмінні орнаменти; я споглядав старовинні палаци, пишно оздоблені мармуром,— словом, всі дива старовини, які особливо привабливі для вченого тим, що він розцвічує їх на свій смак і не паскудить свої мрії картиною дійсності. Я намагався відтворити життя цього нащадка найзнаменитішого кондотьєра, шукаючи сліди його нещасть і причини того глибокого фізичного і морального падіння, яке надавали особливої краси іскрам величі й благородства, що спалахнули в цю мить. Напевно, наші думки були спільні, бо сліпота, на мою думку, не дозволяючи розпорошувати увагу на зовнішні речі, тим самим сприяє швидкості інтелектуальних зв'язків.