В надвечір'я він під’їжджав до містечка, яке бунтівні жовніри вибрали за свою тимчасову столицю. Тріщав мороз і міцнішав з тією швидкістю, з якою згасав короткий зимовий день. Сніг то рипів, то стогнав під полозками саней. Пан військовий стражник, закутавшись у шубу, почувався зовсім кепсько. Мороз залазив навіть під шубу, та гірше морозу дошкуляла конфедерація жовнірів. Яку ухвалу приймуть конфедерати на своїй раді? Що, коли надумають повернутися у Варшаву? Матка Боска!.. Вони піднімуть повстання у самій Речі Посполитій! Пан стражник зітхав, мало вірячи в успіх своєї поїздки. Холодні засніжені рівнини, аж сині від морозу, обступали Фастів з усіх боків. Самого містечка не було видно, лише бовваніла фортеця та де-де тяглися вгору немічні димки й тьмяно, наче вовчі очі, блимали вогники в кількох місцях.
При в'їзді в місто стояла стража.
— Стій! Хто?! — до саней підійшов поручник з жовнірами.
Лувчицький зрозумів, що перед ним не просто військовий дозор, аби ворог не зумів увійти в місто непоміченим, а варта конфедератів. І коли б він назвав свій чин, то його сани за голоблі повернули б назад... Тому пан військовий стражник бадьоро вигукнув:
— Поручник третьої хоругви другого полку. Спішу на конфедерацію. Де збір?
— У квартирі поручника першої хоругви коронного канцлера, — відповів дозорець. — По цій вулиці прямо, потім ліворуч третя хата. Поспішайте, пане поручнику, бо коло вже почалося.
Коли пан стражник під'їхав до хати поручника першої хоругви коронного канцлера, то побачив не один десяток саней, біля яких тупцяли закоцюблі візники. Лишивши у санях шубу, бігцем вскочив у сіни, де вже товпилися жовніри, і з трудом протиснувся в хату. Спершу він нічого не побачив, бо всюди були спини, і Лувчицький опинився наче в колодязі. Зрештою відсунув якусь спину і побачив, що хата повна делегатів від усіх хоругов.
Пан стражник напружив слух і насилу розібрав окремі слова, уривки фраз: "...єднаймося... стіймо на своєму... Геть похід, хай живе конфедерація!"
Працюючи плечима й ліктями, сяк-так протиснувся вперед І опинився біля кола, в якому одночасно виступали два поручники. Раптом один з них захрипів і вмовк, а другий підвищив голос:
— Панове! Ні про яку подальшу службу не може бути й мови! — закричав поручник, і всі делегати схвально загуділи. — Доки король не заплатить, не визнаємо його влади!
— Та це ж... Та це ж бунт!.. — не тямлячи себе, закричав Лувчицький. — Та як ви смієте таке пасталакати, сини Корони і його милості короля?!
В хаті зробилося так тихо, що Лувчицький почув, як сполошено загупало його власне серце.
— Це ж пан військовий стражник! — пролунав раптом одинокий голос. — Хто посмів його впустити у коло? Він же не делегат, а прислужник Потоцького!
— Геть стражника! — заревіли делегати. — Виженіть його в три шия з Фастова!
Пан військовий стражник хотів було щось сказати, але дужі руки схопили його за комір, виволокли на вулицю, кинули в сани й оперіщили коней батогами... Пан Лувчицький опам'ятався, коли Фастів лишився далеко позаду...
Вислухавши пана стражника, переляканий Потоцький спішно відрядив делегацію у Фастів у складі ротмістра рейтарської хоругви пана Мочарського і ротмістра Ко-моровського з суворим велінням будь-що проникнути в коло і під загрозою кари вгамувати конфедератів.
— Зберіть всю свою мужність! — напучував польний гетьман своїх посланців. — Пам'ятайте, що конфедерати — це бунтівники, а за вами стоїть маєстат, його милість король і вірні сини Корони!
П'ятого грудня посли польного гетьмана вже під'їжджали до околиці Фастова, де їх перестрів дозор.
— Ми посли його милості польного гетьмана! — доповів ротмістр Мочарський. — Негайно пропускайте нас, пане поручнику!
— Іменем короля! — вигукнув пан Коморовський.
— А в нас тут, панове, своя влада, — ошкірився поручник-конфедерат. — І пан польний гетьман нам пхі!
Поручник навіть сплюнув.
Ротмістр Коморовський схопився було за руків'я шаблі, та пан Мочарський його спинив і благальне звернувся до поручника:
— Коли так, пане поручнику, то негайно сповістіть свою владу, що до неї прибули посли польного гетьмана!
Поручник неохоче буркнув жовніру:
— Метнись і повідом коло про послів.
Мабуть, з годину просиділи гетьманські посли в санях на околиці міста. Поручник позирав на них з неприхованим глузом.
— Це вже занадто! — шипів Коморовський. — Що вони собі думають? Гадаю, не павлюківців треба усмиряти, а своє власне військо!
— Тут їхня сила і влада! — буркнув Мочарський. — Прошу пана не робити дурниць, а терпеливо чекати. Конфедерати зараз злі, як зимові вовки!
Ще з годину чекали мовчки, а далі мороз вигнав послів із саней, і вони, ляскаючи об поли руками, забігали сюди-туди.
— Ось так би й давно! — зареготав поручник. — Стривайте, панове, ви ще не так у нас побігаєте!
Згодом приїхав жовнір і сказав, що рада впускає у місто послів, але в коло панам вхід забороняється.
— Що це ще за новина? — бурчав Коморовський. — Я скоро лусну від злості!..
— Раджу панові не розсипатися передчасно, допоки його не луснули в три шия з Фастова! — не без шпильки порадив Мочарський.
В коло їх і справді не пустили. Коморовський бігав навколо саней, а Мочарський носився з однієї хати в іншу, благав і зрештою таки впросився. Рада допустила в коло лише одного посла. Хата була битком набита делегатами. Крик і гамір не вщухали й на мить. Пана посла відіпхнули в куток, де він і застиг покірно.
— Ми мусимо згуртуватися і не уступити королю жодного пункту наших вимог! — розмахуючи руками, галасував один з делегатів. — Договору про подальшу службу немає. І ніякої подальшої служби не буде! Ми не дурні, щоб у такий скажений мороз виступати проти козаків. Ми замерзнемо в полях. Гетьман не має права примусити нас іти в похід! Згідно з сеймовою конституцією, ми вербувалися лише до першого грудня. Ми не будемо воювати без грошей. Ми жебраки! Хай живе конфедерація!
— Правильно! Нєх жиє! — закричали делегати. — Нічого нам було пертися сюди! В цьому краї люди злі!
— Неврожай! — чулися окремі вигуки. — Чернь дубове листя вже їсть та висівки. Ми також будемо голодувати!
— Кажуть, у Павлюка дуже велике військо!