— Зараз, пане отамане, один мент... — метушився він біля ясена і ще вище закачував рукава. — А може, я двома руками візьмусь?
— Хоч і трьома, коли маєш, — відказав Сулима. Ярема почав пирхати, Гнат відвернувся й сміявся в кулак. Гнів та обурення в Гуні вже минули, і він, весело блискаючи великими чорними очима, кривив рот у посмішці. До них уже звідусіль збігалися козаки й чмихали, ледве стримуючи регіт.
— Зараз я, зараз... — Кирпа плював на руки з такою заповзятістю, ніби хотів їх відмити від вікового бруду. А потім з люттю накинувся на сокиру, як на свого запеклого ворога, щосили засмикав її обома руками, так, що й ясен захитався, але сокира — ні з місця...
— Доведеться тобі, осавуле, позичати ще й третю руку! — кинув хтось шпильку з гурту, і козаки зареготали.
Кирпа вже пік раків, не підводячи голови. Гуня не втерпів.
— Кинь, осавуле, цей вертеп, — мовив тихо. — Не гаря-чися, як курка, котрій приспічило нестися, а вона не знайде підходящого місця. Тягни з умом і спокійно.
Кирпа зробив останній захід і так схопив сокиру, що трохи було не зламав, спіткнувся і впав. З численних торбиночок, що висіли у нього на поясі, так і сипонув на землю осавулів скарб. Чого там тільки не було: срібні празькі гроші, півгроші з Кракова, галицькі срібні монети, литовські динарії, татарські дирхеми, дукати, угорські фло-ринки, великі срібні таляри, левки, різний дріб'язок, що складався з шостків, ортів, чверток, осьмаків. Все, що було колись в обігу на Україні, знайшло свій притулок в торбинках осавула Кирпи.
— Якби до тих срібняків та ще розум, — похитав головою Сулима і, однією рукою взявшись за сокиру, хитнув нею легенько і вийняв. — Ось так, осавуле. Не дурну силу треба прикладати, а кебету, вміння. Гонору в тебе забагато, а толку катма!
Кирпа, увесь червоний, рачкуючи на землі, збирав свій скарбець.
Сулима махнув рукою, сплюнув і хотів було йти, але Кирпа наздогнав його.
— Пане отамане... Але ж я осавул, а не простий козак. Я ще своє доведу. Ви ще побачите, хто такий Кирпа і на що він здатний!
— Спробуй, — сказав Сулима. — Може, що й вийде з тебе. Візьму я тебе у свій загін, може, й вивітриться з тебе ота пиха та зневага до товариства. А своє ти в і Кодаці доведеш.
— І доведу!
— Доводь, — сказав Сулима на ходу. — А поки що бери cокиру і рубай з усіма. Старшим лишаю Дмитра Гуню.
— Кирпа схопив сокиру і люто нею затряс.
— О, ви ще дізнаєтесь, панове-братове, хто такий осавул Кирпа!
Ніхто тоді не відав, яку чорну роль відіграє у житті Сулими осабул Кирпа!
...Від Громової балки Сулима попростував степом до Дніпра, звідти також неслося завзяте цюкання сокир. Там Савран з своїми людьми майстрував драбини. Сулима йшов степом навпрошки, розсовуючи руками густу тирсу, наче той очерет у плавнях. Під ногами сичали гадюки, котрих було чимало в степах, але Сулима не звертав на них уваги. Старий Нечуйвітер дав йому колись випити зілля, і звідтоді гадюча отрута на нього не діяла... Отаман ішов і думав про осавула Кирпу. Звідки в нього зневага до козаків, ота пиха, бундючність, котрою так і нашпигований, як смажене порося хроном? Звідкіля жадоба до грошей? В пани так і преться... Забагатіти хоче, труситься над кожним таляром, торбиночки ними набиває. Спить і бачить себе багатим та можним старшиною. Чи й паном ясновельможним. О, такий, дай йому тільки владу, швидко й козаків на хлопів оберне! Як реєстрова старшина. Вона ж і продала Тараса Трясила та його лицарів. Коли б вона не знюхалась з ляхами — Конєцпольський не придушив би повстання. От Кирпа з тієї породи. За злото і рідну матір не пошкодує, і батька продасть…
Після вдалих походів у козаків завжди дзвеніло в капшуках. Але ніхто з них не молився на той дзвін, не розпихував його по торбиночках чи вузликах. Раді, що завелася копа грошей, козаки юрбою валили в шинок, пили горілку, співали пісень, танцювали, згадували минулі походи, полеглих товаришів поминали, щоб земля їм пухом була, аби добре козакувалося ще й на тому світі. Так і спорожнялися їхні гаманці до останнього осьмака. Хто все життя зі смертю в обнімку, тому не гріх і повеселитися, гопака вшкварити, горілку в товаристві пити. Бо ж на тім світі горілки не дадуть.
Але не такий був Кирпа. Кожний щербатий орт, таляр, роздобутий в походах, він похапливо запихав до своїх торбиночок, і очі його горіли жадобою. Він і в шинку намагався випити на дурничку. Козаки зневажали його за ту жадобу, та зневага з нього скочувалась, як з гусака вода ..
Сулима спіткнувся, так неприємно було це згадувати. Переповідали йому козаки... Якось гуляли вони в шинку. Поткнувся туди й Кирпа. Остап Кикошенко, так, здається, Кикошенко першим його запримітив.
— Хлопці! — загорлав на увесь шинок. — П'ємо й гуляємо! Пан осавул нас вгощатиме!
Козаки реготали, аж шинок тріщав. Кирпа, котрий за-никнув до шинку з надією хильнути на дурничку, почувши таке, позадкував було до дверей. Але шлях йому загородили.
— Що це ти, пане осавуло, — підійшов до нього Кикошенко, — понагрібав золота в торбиночки, а сам на чужий коровай?
— Що ви, що ви, — розгубився Кирпа. — Яке злото? Щербатий шеляг у мене ще, може, й знайдеться, а ви — злото. Та я не пам'ятаю, коли востаннє щире злото й тримав у руках.
— Га-га-га!.. — регоче Кикошенко. — А коли ми тебе полапаємо за боки, га? Та ще й витрусимо твої торбиночки, га?
— Не маєте права! — позадкував Кирпа. — Я самому кошовому на вас поскаржуся!
— Скаржся! І не тіпайся, жмикруте. Ми на твоє злото не зазіхаємо, бо в нас і своє сьогодні водиться. А завтра не буде, то й біс із ним. Завтра і без злота проживемо.
З цими словами Кикошенко витягнув з шароварів капшук, помахав ним перед носом Кирпи.
— Чув, як дзвенить?
— Дзвенить, дзвенить, — погодився Кирпа. — Мабуть, добра монета…
— Та вже ж не якесь лайно в капшуку, а щире злото. —І Кокошенко висипав собі в жменю кілька блискучих талярів, сунув під ніс Кирпі. — Бачив, яке добро?
— Проп'ємо! — кричав Кикошенко. — На бісового батька воно здалося.
Кирпі забракло повітря — жменю талярів протринькати? З трудом ковтнув слину, ще раз перепитав:
— І ото прогуляєте всі таляри?
— До останнього! — не вгавав Кикошенко. — Будемо шкварити гопака та співати пісень. А тобі жалко? Чужого добра? — Підморгнув козакам, повернувся до Кирпи: — Хочеш, і ця жменя талярів буде твоєю?