— Ні, про повну порожнечу. Вакуум. Адже ти знаєш, що таке вакуум?
— Звичайно, знаю. Але щоб був вакуум, треба викачати повітря й підтримувати герметичність.
— Цим займається Технічна Обслуга. Проте за Першим Ступенем вакуум безмежний.
Венда замислилася.
— Чи там коли-небудь хтось побував?
— Певна річ, ні. Однак у нас є інформація.
— А якщо вона помилкова?
— Це виключено. Ти знаєш, яку відстань мені доведеться подолати?
Вендин потік думок засвідчив цілковите невігластво.
— Сподіваюся, тобі відома швидкість світла, — вів далі Рой.
— Ще б пак, — вона пожвавилася. Ту сакраментальну цифру знали навіть діти. — За одну секунду світло проходить довжину печери туди й назад дев'ятсот п'ятдесят чотири рази.
— Так от, ту відстань, куди мене посилають, світло пройшло б за десять років.
— Ти кепкуєш з мене. Хочеш налякати.
— Чого це має тебе лякати? — Рой підвівся. — Ну, щось я тут засидівся...
Він простяг їй одну з своїх шести хапальних кінцівок на знак безособової приязні. Скоряючись неусвідомленому імпульсові, Венда міцно стиснула її у своїй, не відпускаючи Роя від себе.
Нараз їй стало моторошно. А як Рой прозондує її думки глибше розмовного рівня і з огидою назавжди відмовиться з нею зустрічатися? Він може навіть виказати її, доповісти про її поводження. Та зрештою вона заспокоїлася. Рой поводився природно, не сприймав усе так хворобливо, як вона. Хоч би там що, він ніколи не дозволив би собі проникнути у свідомість друга глибше від розмовного рівня.
Проводжаючи Роя поглядом, Венда милувалася ним. Які в нього рівні та дужі хапальні кінцівки, чутливі вусики густі й ніжні, а таких чарівних опалових зорових аналізаторів вона досі ні в кого не бачила.
3
Лаура вмостилася в кріслі. Яке воно м'яке, як зручно влаштоване! Як приємно й затишно в салоні літака — зовні він зовсім не такий, відлякує якимось нелюдським, холодним сріблястим полиском.
Плетена люлька з дашком лежала поруч на сусідньому сидінні. Лаура зазирнула нишком за покривальце, поправила мереживний чепчик. Волтер спав. Кругленьке личко світилося ніжною дитинною чистотою, а повіки прикривали очі, немов двійко торочкуватих півмісяців.
Обережно, з безмежною ніжністю мати зібрала йому під чепчик рудявий чубчик, що був розметався по лобі.
Скоро вже час годувати Волтера, і вона сподівалася, що незвичне оточення не відволікатиме малюка від їди. Стюардеса була дуже послужлива. Вона навіть поставила Волтерові пляшечки у невеличкий холодильник. Подумати тільки, навіть холодильник! У поглядах пасажирів, що сиділи по той бік проходу, Лаура вгадувала бажання завести розмову, був би тільки привід. Така нагода трапилася, коли вона взяла з люльки рожевощокого Волтера, загорнутого, немов кокон, у білосніжні пелюшки, і поклала собі на коліна.
Дитина завжди гарний привід, щоб познайомитися й побалакати.
Як і слід було чекати, жінка навпроти сказала:
— Яке славне дитя! Скільки йому, голубонько?
Лаура, затиснувши в зубах шпильки (вона розстелила в себе на колінах пелюшку і заходилася переповивати Волтера), відповіла:
— Через тиждень буде чотири місяці.
Розплющивши оченята, Волтер усміхався до незнайомої тьоті беззубими вологими яснами. (Йому завжди подобалося, коли його переповивали).
— Глянь-бо, Джордже, як воно радіє, — звернулася жінка до свого чоловіка.
Чоловік і собі всміхнувся малюкові і зробив товстими пальцями "козу":
— Ме-е-е!
Волтер, гикаючи, весело засміявся.
— Як його звати, голубко? — поцікавилася сусідка.
— Волтер Майкл, — відповіла Лаура. Потім додала: — На честь батька.
Ніщо вже не стримувало розмови. Лаура довідалася, що її попутників звати Джордж та Елеонора Елліс, що вони їдуть у відпустку, що в них троє дітей: дві доньки і син. Обидві доньки заміжні, в однієї вже двійко своїх дітлахів.
Лаура уважно слухала, її худорляве обличчя сяяло від утіхи. Волтер, себто Волтер-старший, не раз казав, що вона колись привабила його саме своїм умінням вислуховувати людей.
Волтер почав крутитися в своєму сповитку. Лаура звільнила йому рученята, хай порухається, а тоді сам угамується. Попросила стюардесу:
— Будьте ласкаві, підігрійте йому пляшечку.
Попутники до всього доскіпливо, але приязно допитувалися. Лаура повідомила, скільки разів на добу вона тепер годує Волтера, дала точний рецепт молочної суміші, пояснила, як запобігає попрілості від пелюшок.
— Аби лишень у нього не розладнався сьогодні шлунок, — тривожилася вона. — Все-таки літак...
— Боронь боже, — підхопила пані Елліс. — На такого малюка політ не подіє. Крім того, ці великі літаки — просто чудо. Якби не ілюмінатор, я б нізащо не повірила, що ми летимо. А як ти гадаєш, Джордже?
Однак пан Елліс, людина пряма і відверта, бовкнув:
— Мене дивує, що ви таку крихітку берете в політ.
Пані Елліс кинула на чоловіка несхвальний погляд.
Лаура, поклавши синову голівку собі на плече, легенько поплескала його по спинці. Він почав було пхикати, та зразу вщух, щойно доп'явшись маленькими пальчиками до материних гладеньких русявих кіс і заходившись порпатися в розпущеному пучку на потилиці.
— Я везу його до батька. Волтер досі ще не бачив свого сина.
Здивований пан Елліс знов хотів було щось зауважити, але пані Елліс його випередила, запитавши:
— Ваш чоловік, певно, військовий?
— Так, військовий.
(Пан Елліс відкрив був уже рота для здивованого вигуку, але похопився).
— Його частина розташована якраз біля Давао, — провадила Лаура, — і він зустріне мене в Ніколс-Філді.
Поки стюардеса повернулася з пляшечкою, подружжя довідалося, що Волтер-батько — сержант квартирмейстерської служби і в армії вже чотири роки, а побралися вони два роки тому, що незабаром його демобілізують і вони збираються провести неподалік довгий медовий місяць, перш ніж повернутися до Сан-Франціско.
Отримавши пляшечку, Лаура вмостила синову голівку собі на лікоть лівої руки й приклала соску йому до рота. Волтер чіпко ухопив її яснами й заляскав долоньками по теплому склу, вп'явши голубі оченята в маму.
Лаура лагідно пригорнула малого до себе й поринула в роздуми про те, що мати рідне дитинчатко, хоч би яких клопотів і прикростей воно тобі не завдавало, все-таки велике щастя.