Старшина передихнув, витер спітнілий лоб і провадив далі:
— Не забудьте, що по ліву руку від нас стоятиме кулеметна, там народ теж горлатий і зіспіваний неабияк. Ми краще за них ідемо по тактиці, а коли тут осоромимось, то...— старшина гірко махнув рукою, не довівши своєї тиради до кінця. Це означало, що такого він і уявити собі не хоче.
— Про голос, як і про зброю, треба дбати,— повчав він далі, грізно надимаючи свої повні, щойно виголені до блиску щоки.— А в нас, на жаль, є ще такі одиниці, яким це байдуже. Я кажу про вас, рядовий Перейма, і про вас, єфрейтор Сніжков. Ви гадаєте, що я не помітив, куди ви шугнули після обіду? Знову до струмка бігали! Холодної, джерельної забажалося. Іч орли! Весь табір з бачків п'є, а вони, бачите, не можуть. В бачках вода їм не така: в бачках тепла, в бачки медики дезінфекції накидали, хлоркою відгонить... На те не зважають, що дезінфекцію в баки пущено для нашого ж з вами здоров'я, проти всяких хвороб... Знати цього не хочуть, ідуть у гори, п'ють із струмків, а потім застуджуються, хрипнуть... Ти вже, мабуть, зовсім хрипиш, Сніжков? Ану, подай голос.
— Ні, не хриплю,— пролунала дзвінка відповідь.
— А ти, Перейма?
— І я не хриплю! — пролунало ще дзвінкіше.
Це ніби трохи заспокоїло старшину. Але всевидяче око його вже проникало в глибину шеренг, когось невтомно шукало, когось знайшло в найдальшому ряду.
— Світличний!
— Я.
Маленький, кругловидий, симпатично кирпатий боєць від власного "я" зачервонівся до вух.
— І ти теж... З твого боку, Світличний, я зовсім такого не сподівався. Снайпер, комсомолець, голос хоч на сцену — і ось тобі маєш... Теж майнув у гори!
— Я — не пити.
— Він бігав за квітами для всієї нашої палатки,— вступилися за Світличного товариші.
— Знов за квітами?
— Та ви ж вимагаєте, щоб свіжі були весь час.
— Коли так, то це інша річ,— відразу подобрішав старшина.— Бо я на твій голос, товаришу Світличний, покладаю неабиякі надії. Хоча, згідно з ранжиром, тобі завжди випадає стояти позаду, серед найдрібніших ростом, але цього разу я ранжир ламаю. Ставлю тебе посередині роти, в самому центрі, чув? Бо в нас є ще такі співаки, як ось Загоруйко,— йому ніякі ноти не закон, дисципліна голосу розхитана зовсім... Ні до кого не прислухається, нікого не визнає, коли почав уже, то й пішов, і пішов собі навпростець... Всіх глушить! Ось чому я вирішив так: поставлю Загоруйка поруч з тобою, Світличний. Ти відповідаєш мені за нього. Стеж, щоб не заривався й не відставав, щоб не блукав десь по-вовчому манівцями... Чуєш, Загоруйко? Прислухайся до Світличного. Він буде, як то кажуть, коригувати твій пісенний вогонь!..
III
Віті Світличному дуже хотілося, щоб його рота співала найкраще. І тому, опинившись увечері з волі старшини в самому центрі підрозділу, він не на жарт пригрозив Загоруйкові, що стояв поруч:
— Дивись мені... Тільки-но зарикошетиш — ноги відтопчу.
Загоруйко вищий за Світличного на цілу голову, добродушно посміхався своєму малому наставникові і обіцяв чесно "тягти за всіма".
Десь поблизу в темряві уже впевнено відкашлювалася кулеметна, заздалегідь набираючись духу. Світличний сприймав це відкашлювання як заохочення І виклик для себе, як лукаву товариську погрозу, і йому зараз особливо захотілося перевершити, переспівати кулеметну будь-що.
Підрозділи стояли, вишикувавшись у Лінію взводних колон. Повірка вже закінчилась, старшини один за одним бігали з рапортами до чергових. Було чути, як і в інших полках скрізь лунають рапорти, то голосні, карбовані, то ледве чутні — десь на далеких флангах.
Перед лицем колон височіли темні гори, сягаючи верховинами зірок. Розпечені за день скелі ще дихали згори на бійців ніжним теплом, а знизу від росяних трав уже струмувала терпка ефірно-свіжа прохолода.
І ось нарешті рапорти вщухли, підрозділи принишкли й насторожились, і оркестр заграв Державний гімн. Долина підхопила його тисячами голосів водночас, завирувала, заспівала від краю до краю. Велична мелодія, швидко наростаючи й міцніючи, розгорталася в могутнє гармонійне море. Чули цей спів і в горах, по розкиданих всюди лісорубських гніздах, і не одна там юна душа запалювалась бажанням підхопити мелодію, долучитись і своїм голосом до могутньо співаючих полків.
Якийсь час Світличний, пам'ятаючи наказ старшини, ще прислухався до Загоруйка, ще ревниво порівнював голоси своїх з голосами сусідів-кулеметників. Але це тривало недовго. Співаючи далі, розпалюючись солоде ким внутрішнім палом, він поступово втрачав контроль над собою й іншими, пісня щодалі владніше втягувала його в себе, і він сам уже мовби ставав її текучою часткою. Почував, як увесь, кожною клітиною росте, кудись підіймається, наскрізь пройнятий струмом незвичайної енергії, заполонений, заворожений потужною красою співу. Уже він не співав, уже воно якось співалось само, співалось про своїх близьких, про те далеке й найдорожче в житті, що зветься Батьківщиною. Пісня була здатна все вмістити в собі. Ритми владного походу, і сувора велич боротьби, і щастя перемоги, і голосні сурми сонячного майбутнього — все звучало в ній, все, чим він жив, проявилося, забриніло, обернулося мажорною музикою. Він співав себе, свій апофеоз, своє молоде життя, розквітле в окопах і маршах. Це ж воно, його життя, вже перевтілилося в музику, досягло сили пісні! Він був певен, що вона, Ева, теж зараз десь його чує, може, навіть підспівує, зливається з ним своїм почуттям, і вже обоє вони постають як одне, єднаються у високій гармонійності душ. І це йому ще більш додавало захватної пісенної сили.
Не пам'ятав ні про Загоруйка, ні про суперницю — кулеметну, їх-бо вже не існувало, вони зникли, як шум окремих дерев зникає за шумом великого лісу. Між скелями бушувала єдина гаряча повінь музики, засягаючи в найглибші ущелини, пориваючись до верхогір'їв, утверджуючи себе скрізь.
А коли старшини розводили підрозділи по палатках, Світличному раптом здалось, що навколишні гори все ще продовжують співати.
Луна, відлуння чи, може, й справді?
— Молодці, чудово співали,— відзначив старшина, обходячи перед сном палатки.
— А як я сьогодні? — звернувся до нього Загоруйко, штовхаючи Світличного в бік. Вони лежали поруч на спільних нарах.