— Льоньчику,— гукнула мати, висовуючись до пояса з відчиненого вікна,— а ходи-но, синку, до хати.
Льоня сидів під кущем бузку і читав книжку. Поблизу никали кури, щипали траву; час від часу вони знесилено розкривали дзьоби і, ворушачи язичками, засапано дихали. До полудня було далеченько, але сонце пекло, стояла літня жнив'яна спека... Льоня сидів у майці, в трусах; був він худий, під шкірою помітно випирались ребра; жара його не допікала, тільки гостренькі краплини поту висіялись на чоло...
Мати вже вдруге висунулась у вікно. Видно, їй вельми кортіло бачити сина, щось сказати йому, бо вона роздратовано крикнула:
— Леоніде! Тобі заклало, чи що? Ходи в кімнату!
Він одірвався від цікавого місця і, невдоволено суплячись, кинув:
— Могла б і до мене підійти...
— Га? Та чи тобі ступінь по золотому?
— Не по золотому, а тільки, напевне, нічого й не скажеш гарного...
Неохоче підвівся, почвалав через жарке подвір'я. Зупинився біля вікна, зазираючи до напівтемної кімнати.
— Ну...— кинув.
Мати вже починала гніватися. Іншим разом вона не стримувала б свого гніву, але зараз чомусь приборкувала свою пасію.
— Ступай сюди.
Послухався. Зайшов. Врешті Льоня завжди слухається матері, хоч це й страшенно не цікаво. Нічого від неї гарного не почуєш, як то можна надибати в книжках. Вона все більше говорить з тобою про те, по чому сьогодні на ярмарку була редька та масло, про те, що тьотю Нюру, якої він і не бачив ніколи, поклали в лікарню, а хтось там купив корову, а корова виявилася "порченою": чи то хто наврочив, чи ману наслав... Ну, кому охота таке вислуховувати? Спробуй найди дурня. А Льоня мусить усе слухати, бо він материн син. Він може кривитися при тих розповідях — але не більше. Тоді мати скаже: "Ну, чого ти гембу відквасив?" Але повернутися й піти геть він не може. Бо він її син...
— Ну,— каже він грубо.
— Що — ну? — сердиться мати.— Коли вже ти якоїсь ввічливості наберешся?
— А навіщо вона мені?
— Ну, ти мені побалакай,— тільки й каже мати. І більше
нічого. Льоня дивується: мати чомусь себе стримує. Бо як щось їй не до смаку, то вона таку бучу здіймає! А це стримується. Що ж, побачимо, що ти там вигадала! Навіщо плаття нове одягнула, квітчасте, а на голові накрутила такого, що й не втямиш, що там і до чого.
Мати сідає на стілець, але зразу ж зводиться. Ага, думає насмішкувато Льоня, якась муха тебе, мамулю, вкусила, і ти неодмінно вирішила про це розповісти мені. Мнешся, бентежишся, складки розправляєш на платті, хоч вони самі виправляються, бо ж матерія шовкова. Гадаєш, що мені дев'ять років і я нічого не тямлю, і нічого не кумекаю. А я, мамулю, все бачу, тільки виду не подаю, бо тоді ти знову гарикатимешся зі мною, а це не дуже приємно, вже надокучило.
— Ну,— каже він.
— Та як ти смієш? — зверескує мати.
— А чого ж ти мовчиш? Було не кликати. А то нічого не каже. Тільки від книги відірвала.
Мати несподівано червоніє, на згрубіле лице вибігає й зразу ж гасне незрозуміла усмішка. Мати сідає на стілець, строго дивиться на сина й каже:
— Зараз до нас прийде батько!
— Чий?
— Твій.
— Мій батько?!
— Авжеж. Він разом з нами житиме.
— Мій батько загинув.
— Не патякай! — сердиться мати.— Прийде Гаврюк, що робить на м'ясокомбінаті. Ти його знаєш. Він житиме з нами.
— І буде моїм батьком?
— Ну?!
— Ха-ха!
— Якщо будеш сміятись, я тебе віддухопелю.
— Не буду сміятись.
— Гаврюк грає на роялі.
— Ну й що ж?
— Він грає Сен-Санса, як і твій батько.
— Лебедя?
— Лебедя.
— Хай собі грає. А мені що до того?
— Але ти ж любив слухати, коли батько грав Сен-Санса.
— Мамо, а навіщо тобі Гаврюк? Мені він зовсім не потрібний. Може, не треба?
— Перестань, Льоньчику. Будь слухняним. Гаврюк скоро прийде. Він житиме в нас. Це гарний чоловік. Він тобі буде за батька.
— Ха-ха!
— Не смійся. Ти став без догляду дуже розбещеним. Нема мені коли за тобою доглядати. Тепер батько тебе доглядатиме.
— Не хочу Гаврюка! Його всі дражнять Гіпопотамом.
— Льоня! Перестань!!!
— Добре...
— Можеш іти надвір. Тільки нікуди не біжи від хати. Читай під бузком.
Але читати під бузком перекортіло. Вже й кури пощезали в холодок, а з каменя, на якому він любив сидіти, сповзла тінь. Від того, що розповіла мати, було сумно й нудно. Ну, навіщо йому здався Гаврюк?.. Коли він — огрядний, щокастий, важко відсапуючись, плентався через містечко, то на нього зглядалися всі, а діти дражнили Гіпопотамом. Гаврюк, повільно несучи свій живіт, удавав, що не чує, що його ті глузи не турбують. А тепер мати його приймає до себе. Ну, хіба вона не змогла б прожити без нього? Льоня їй допомагав би у всьому, слухатися б почав, не те, що раніше. Е-ех!
Ні, все-таки варто піти скупатися. Це ж біля ставка зараз повно дітлашні. Писк, вереск!.. Він заховав у кущах книжку, побіг. На ставку справді стояв писк і вереск. Бовталися і малі й старі.
Льоня зразу ж надибав своїх однокласників — Ігоря, Олега, Миколу, Андрія. Вони наввипередки перепливали затоку. Пливли "веслами". Андрій, відставши від усіх, пробував трохи й по-собачому.
Нарешті всі вилізли на берег. Першим добрався Ігор — худючий, довгоногий. Відсапавшись, він кинув:
— От слабаки! І з ким ви надумали навперегінці?
Другим вибрався з води зморений Олег. Він також кинув:
— Тут треба не манку їсти, а руками й ногами махати!
Опецькуватий Микола був невдоволений:
— Ви пливли не за правилами!
— А як? — в один голос скрикнули Ігор та Олег.
— Ви більше ніколи не випередите мене.
Андрій не сказав нічого. Тільки віддихувався, важко гупнувши на траву. Про те, що він плив по-собачому, ніхто й не згадував.
— А в мене тепер буде батько,— сказав Льоня.
— А де ти його візьмеш? — поцікавився нехотя Ігор.
— Батько? — перепитав Микола.
— Еге. Мені мати казала.
— Але ж твій батько загинув у Арктиці. Провалився з трактором під лід.
— Ні, це другий.
— А хто ж? — запитав Ігор.
Льоня завагався. Казати чи ні?
— Та ти брешеш! — випалив Олег.
Тоді Льоня зізнається:
— Гаврюк буде моїм батьком.
— Гіпопотам? — зводиться на лікті Андрій, що, здавалося, й не слухав розмови.
— Ха-ха-ха,— якось поблажливо сміється Ігор.
— Ги-ги-ги,— гигоче Олег.
Микола щось гмукнув, Андрій же не сміявся.