— Просто щастя, що таки заглянула до театру під кінець вистави, просто щастя, і тепер, коли я все знаю...
Поглядаючи то на неї, то на мене, то знов на цього нестерпного Курницького, єдиного на усю школу шибеника, актриса бере в руки рогатку, запитує: — Як же його звати?
— Звати? Кого? — дивується учителька, може, не так самому запитанню, як тому, що хтось перервав її мову.— Курницького? Як тебе звати, Курницький? — І рука учительки поторгала хлопця за плече.— Відповідай, до тебе ж звертаються.
Хлопець звів на неї погляд, очі в нього за окулярами примружені, з маленькими цяточками глибоких, чорних зіниць. Коли пильніше вдивитися, то стане помітно, що одне око темніше, кольору густого гречаного меду, а друге — світле, жовтувато-зелене, прискіпливе й насмішкувате. Випнута нижня губа теж ніби готова до посмішечки.
Курницький звів на вчительку погляд, поправив окуляри, бо вони постійно зсувалися йому на кінчик короткого, тоненького носа, потер перенісся під металевою дужкою — там червонів слід од тої дужки — і з неприхованою іронією буркнув:
— Звати? Мене? Не знаю. Забув. Усі Курницьким кличуть.
— Кур-ницький! — розпачливо видихнула вчителька, і я розуміла той розпач, бо якщо хлопчисько завжди озивався таким голоском і завжди так єхидно мружився крізь свої окуляри, то, звичайно, зовсім нелегко дати з ним раду.— Курницький, що ти собі дозволяєш? Тебе ж питають, хіба не чуєш?
— Мене? То вас питали, Ларисо Пилипівно, як мене звати.
Лариса Пилипівна заговорила тепер до мене, шукаючи підтримки й співчуття, я ладна була погодитися з усіма її скаргами на Курницького, але тут перехопила веселий погляд акторки і здивувалась: хіба є причина для веселощів? Голос же в учительки був такий приємний, що вона, здається, сама тішилася його звучанням, переконана, що всім так само приємно слухати її. Однак Курницький потирав свої вуха так, наче йому здавалося, що в нього у вусі сюркоче коник. Хлопець перехилив голову, і коник перехилився у вусі. Хлопець затулив вуха — і коник перехилився, зашарудів, зашепотів і стих нарешті. Курницький глипнув угору: учителька мовчки стояла над ним. Не одриваючи долонь од вух, малий став уперто дивитися їй в очі: хто кого передивиться?
Затуливши вуста долонею, актриса з живими блискітками в очах стежила, чим скінчиться двобій нестерпного Курницького і його вчительки. І хоч я співчувала Ларисі Пилипівні, мене теж зацікавив зухвалий хлопчак з чудними очима, одне з котрих було кольору густого гречаного меду, а друге — жовтувато-зелене й прискіпливе.
— Бачите,— розвела руками Лариса Пилипівна,— оце і є наш Курницький. Поясни, будь ласка, нащо ти носиш рогатку в кишені? І яке лихо тебе напоумило стріляти в людину?
Я знаю, з Курницьким ти не знайома, з рогатки не стріляєш, у тебе зовсім інші уподобання, і якби ти дивилася тоді "Весняні переверти" Тендрякова, то знала б дещо сама про виставу і про цю пригоду з рогаткою. Але ж тебе не було тоді в театрі, а я тобі розповідаю історію з Курницьким з точки зору дорослої людини. Ви ж хочете, щоб вас вважали за дорослих, котрі все розуміють і все дуже точно вміють оцінити й зважити. Правда? Отож слухай далі.
— Рогатка в тебе кльовенька,— похвалила акторка.— Може, подаруєш?
Зовсім не здивувавшись, Курницький байдуже здвигнув плечима: мовляв, беріть, чого там, я собі іншу, ще кращу змайструю. Зате учителька жахнулася й почала відмовляти актрису від такого вчинку, хоча, видно, й досі не здогадалася, хто ж то такий.
— Це дуже небезпечні іграшки. Вони не повинні існувати в принципі.
— А я без принципу, я на згадку собі її залишу,— якось сумно й поволі сказала актриса.— На згадку про сьогоднішню виставу.
Аж тепер Курницький похнюпився. Опустив голову — і вистромилася з широкого коміра куртки тоненька шия. Кучма його була досить недбало обстрижена, так, наче він сам абияк обскуб тупими ножицями густе, світло-каштанове й м'яке, як у дівчинки, волосся. Плече його, теж худе, як і шия, раптом ніби випорснуло з пальців учительки й десь загубилося в грубуватому сукні куртки.
— Ах, так, он що... то це ви... це вас... — здогадалася нарешті учителька й зніяковіло глянула на актрису.— Вибачте... Звичайно, ваше право... А з ним ми в школі поговоримо. Повірте моєму слову. Поговоримо як слід, суворо. І не тільки з ним — батьків викличемо.
— Розумію,— кивнула актриса, туго натягнувши гумку на рогатці й цілячись, ніби кудись у безвість.— Я розумію. І батьків викличете. Поговорите. А я з Курницьким охоче поговорила б.
— Звичайно, ми обговоримо його вчинок на зборах у класі і вас обов'язково запросимо.
— Ні,— актриса заперечливо похитала підстриженою головою, і в голосі її була така ж по-хлоп'ячому несхитна упертість.— Я не хочу на збори. Ми зараз кількома словами перекинемось Наодинці. Якщо він не заперечує.
— Заперечує? Хто? Курницький? А хто ж його питатиме, заперечує він чи ні?
— Так я ж і питаю. Бо навіщо слова у прірву кидати, щоб він суворо так дивився, слухав — і не чув. Хіба ж ви не знаєте, як воно буває, коли тебе ніби слухають, а насправді не чують?
— Що ж, тоді питайте, — наче трохи образилася учителька.— Ваше право. Зі свого боку я зроблю все...
— Поговоримо?
Прикусивши широкими, нерівними зубами нижню губу, Курницький пересмикнув плечима. Обличчя його, ніби поряд зайнявся вогонь, почервоніло, дрібні крапельки поту виступили над закушеними, а все ж насмішкуватими устами. Акторка підвелася, хлопець теж устав. Так якось знехотя, недбало й покірно, водночас пробурмотівши щось невиразне, мабуть, "до побачення", але я не розчула як слід — і вони рушили: попереду актриса, за нею — Курницький.
— Я буду в музеї,— з порога ще сказала мені артистка.— Зайди пізніше, якщо матимеш час.
Двері зачинилися, я глянула на учительку й раптом подумала, що вона ж так і не сказала, як звати Курницького.
2
Дівчинку, котра, може, тільки із ввічливості слухає історію з Курницьким, я знаю усього кілька днів. Але так сталося, що ми з нею добре познайомилися за цей короткий час, навіть можна сказати — заприятелювали. З нею та з її коричневим, мудрим і благородним пуделем Фредою, в родоводі якого були ж самі лише мудрі, благородні, чистої крові королівські пуделі з тягарем слави у вигляді золотих медалей. Хто знає, може, Фреда вела свій рід од знаменитого Артемона, без якого пригоди Буратіно могли б скінчитися не так щасливо?