— Гарно, правда? Місто тисячі барв.
Не знаю, де вона запримітила тисячу барв, коли для мене моє місто — насамперед м'яка, ненав'язлива сіро-чорна графіка, і саме тим і привабливе.
Коли далі ми подалися разом, з несподіваною розкутістю й м'якістю дівчина щиро мовила:
— Здається, що я раптом доторкнулася до чогось такого дивного! Глянь: он стара жінка стоїть під брамою, кіт умивається і хлопці ганяють з м'ячем, і пахне так — кавою, хлібом, древніми дворами,— хіба не так виглядає вічність?
В оформленні вистави, над яким працювала Валя, коли його вперше змонтували на сцені, я б не могла вказати ні на що таке, що нагадувало б наше місто, адже дія у виставі відбувається в іншому кінці країни, на півночі Росії. Валя використала для оформлення прекрасну фактуру й можливості дерева, залишивши на сцені нічим надто не обтяжений, не суєтний, світлий простір, обігрітий тільки теплою жовтизною дерева. Це давало можливість для заповнення його рухом, буттям, дитячою фантазією, дивами, котрі відкривали в собі самих і довкола себе хлопчаки з "Весняних перевертів". Я не допитувалася у Валі, чи так вона, працюючи над оформленням, думала про наше місто, про хлоп'ят з м'ячем на одній з найстаріших його вулиць. Тоді вона запитала мене: "Гарно, правда?" — І обличчя й голос у неї були зовсім такі ж, як у цієї дівчинки у великих чоботях. Дівчинка теж питала мене: гарно, правда? — з такою ж розкутою і щасливою щирістю, яка єднає людей навіть мало "знайомих, коли вони стоять у задумі й зачудуванні перед красою.
Мені добре думалося про все це у невеличкій і затишній кімнаті пансіонату. Я, та моя друкарська машинка, та оправлений у рамку календар, який зовсім ненав'язливо нагадував про час, широке вікно, і двері, що вели на дерев'яний балкон, звідки вдень видно невисоку гору, прозору голубизну карпатського неба, стрункість смерек. Узимку ліси не виглядають такими непрохідними і густими, як літом чи восени, поміж деревами синіють сніги, й здається, що в такому лісі годі заблукати. Місяць, наче втомившись од перегонів з хмарами, раптом завис перед самісіньким моїм вікном, і ми дивились одне на одного і бачили одне одного, з такої величезної віддалі таки ж бачили, бо інакше чого б то йому зазирати до мого вікна? Може, місяць мав намір присвітити мені до писання, але я закінчила свого листа до Валі і зараз не мала охоти працювати, мені подобалося сидіти, спершись на стіл, і дивитися на місяць. Хіба погане заняття, коли маєш довгу відпустку серед зими й гір?
У двері постукали. Тихенько, делікатно, але несподівано, і я не повірила тому звукові, поки він не повторився. Я відчинила. За порогом стояли дівчинка з поїзда і благородний королівський пудель. У нічній смугастій піжамі дівчинка виглядала меншою, зовсім худенькою, заплетене в тугеньку кіску волосся не закривало її обличчя, котре було цеї миті зовсім інше, ніж якусь годину тому,— посмутніле, тихе, з розширеними, трохи ніби наляканими очима, і очі здавалися не сірими, як вдень, а чорними й глибокими.
Не надто часто доводилося мені бачити обличчя, котрі мінялися так дивно й раптово. На таких лицях завжди відбивається все те, про що людина думає й що вона відчуває.
— Що скоїлося, Ромо?
— Ви... ви нічого не чули?
— А що я мала чути?
— Мені здалося... причулося... там хтось ходить, вам не здалося? Там, на горищі, а може, й на дах хтось виліз. Слово честі, Фреда теж чула, я не вигадую.
— Ну, коли вже й Фреда!
Аж тепер я помітила, що вона стоїть босоніж і напевне замерзла, та й що за бесіда через поріг, коли людина прийшла до тебе із своїми клопотами, з такою важливою справою — запитати, чи й тобі не почулося, як хтось ходить посеред ночі на горищі. Тому я запросила їх до кімнати і дозволила розміститись, як їм більше до вподоби,— у кріслі чи на ліжку, бо в кімнаті стояло ще одне ліжко, і Рома вмістилася на ньому, а Фреда згорнулася клубком на підлозі й блимала коричневими очима на мене, мовби хотіла щось сказати, але поки що не знаходила для цього слушної нагоди.
— У вас тепліше, — запевнила дівчинка. — У нас у кімнаті дихнеш — і пара з рота, слово честі; я попросила електрочайник, закип'ятила воду й умостила його під ковдру, щоб ліжко обігріти, бо нам з Фре-дою було холодно. У вас тут, на другому поверсі, не чутно, як хтось ходить по даху. Вище, на третьому, весь час шерхіт і кроки... Ви вірите в привидів?
— Вірю. А також у те, що вітер б'ється об черепицю на даху і може здатися, наче там справді хтось ходить.
Обличчя її роз'яснилось, просвітліло. Таке пояснення розвеселило дівчинку, і очі її теж посвітлішали, вона засміялась. Почувши сміх господині, пудель кинувся на радощах лизати її, Рома не боронила йому того й куйовдила Фреді кучеряву шерсть, а я запитала:
— Чом же ти сьогодні образила хлопців — забрала в них останню кульку?
Дівчинка знову засміялась.
— Фу, Фредо! Дай мені спокій! Йди на місце,— відштовхнула вона легенько собаку й повернулась до мене:
— Неправда, не образила. їх нічим не проймеш. Два самозакоханих типи. Правда, правда. У них голови набиті тими тенісними м'ячиками, нічим більше. На все одна відповідь: "О'кей!"
— Ти давно з ними знайома?
— Три дні. По-вашому, цього не досить, щоб роздивитися, чим у них напхані голови?
Вона сиділа, обхопивши руками худенькі коліна, в смугастій піжамі і дивилася на мене задумливими, теплими очима.
— Невже досить?
— Звичайно, — самовпевнено примружилась Рома.— Вистачить один раз поспілкуватися з людиною — і все знаєш. Хіба ж ні? Ви не погоджуєтесь?
Мене бавила її категоричність, але я не засміялась. Не хотіла ображати дівчинку, розмова зайшла цікава.
— Ви справді можете не повірити, а я вже все про них знаю. Якщо людина розумна, цікава, то я починаю по-цікавому, незвично думати й говорити. Слова з'являються якісь дивні, гарні, розумні. Хоч і не вживала їх ніколи досі, а ніби знала, ніби давно десь у мені вони були й ось тепер при цій людині вимовились. Або у мозку на плівку були записані, а та людина взяла й натисла... натисла на потрібну кнопку, і все почало прокручуватись. Ви смієтесь? Не вірите мені? Не смійтесь, я нікому такого не казала, просто зараз ми тут з вами у горах, серед снігу, це тому так...