Ось, наприклад, заведе, бувало, запально так, збуджено: "Знав я раз одного чоловіка в Новій Зеландії, що в нього ні однісінького зуба в голові",– тут його жвавість де й подінеться; западає задумлива мовчанка, і мовби сам до себе: "А от же той чоловік на барабані так вибивав, що аж-аж-аж".
Пауза – річ надзвичайно важлива в оповіданні всякого роду, і повторюється вона досить часто. Це штука вишукана і делікатна, але також непевна й зрадлива; бо вона мусить бути саме потрібної довжини – ні довша, ні коротша,– інакше не досягне мети і тільки все зіпсує. Якщо пауза вийде задовга, критичний момент пропущено, слухачі мали час докумекати, що їм готується несподіванка, і тоді, звісно, ви вже не можете заскочити їх зненацька.
Я розповідав, бувало, з естради одну страшну негритянську історію, в якій перед самою кінцівкою робилося паузу, і та пауза мала найбільшу вагу в усьому оповіданні. Якщо я витримував її саме таку завдовжки, як слід, я міг жбурнути свій прикінцевий вигук так ефектно, що котресь вразливе дівча таки мусило злякано зойкнути й підскочити в кріслі,– а саме цього я й домагався. Історія та називалася "Золота рука" і розповідалася ось як. Можете спробувати її самі, вважайте лиш на ту паузу, не переборщіть і не прогадайте.
Золота рука
Ото жив колись один лихий та недобрий чоловік, і жив він ген у степу сам-один, тільки що з жінкою. За який там час вона померла, і він завіз її серед степу та й закопав. Ну, а в неї одна рука була золота – вся із золота, од плеча й донизу. Чоловік той був страх недобрий, страх який, і ту ніч не міг заснути, бо йому пробі заманулось тої золотої руки.
Як настала північ, він уже далі терпіти не міг; от він устав, ага, взяв ліхтаря, та й почалапав крізь бурю, і викопав її, і взяв золоту руку, і нахилив голову проти вітру, і побрів, і побрів, і побрів почерез сніги. Аж нараз як не завмре на місці (тут зробіть чималеньку паузу, ніби чимось вражені і до чогось дослухаєтеся) та й каже: "Господи боже, що воно?"
І він слуха-слуха, а вітер каже (стуліть зуби й наслідуйте свист і завивання вітру): "Вззз-з-ззз",– і тут іззаду, аж де лишилась могила, він чує голос – чує голос упереміжку з вітром,– так що ледве розбере, де одно, де друге: "Вззз-ззз...– "Х-т-о – в-з-з-з-я-в – мою – з-з-з-о-л-о-т-у – руку?" (Тепер вам слід почати дуже труситися).
І він почав трястися й дриготіти та й каже: "О боже! О господи!", а вітер загасив ліхтаря, а снігова сльота періщить йому просто в лице, аж не дає дихнути, і він побрів по коліна в снігу додому ледь живий зо страху, і от небавом чує той голос ізнов, і (пауза) він до нього наближається ззаду: "Вззз-ззз-ззз – Х-т-о – в-з-я-в – м-о-ю – з-з-з-о-л-о-т-у – руку?"
Як уже вийшов на пасовисько, чує його знов, тепер ближче і йде за ним, іде за ним слідом у пітьмі та бурі – (повторіть вітер і голос). Як добився він до свого дому, то бігом нагору сходами, впав на ліжко, ще й закутався ковдрою, з головою і вухами, і лежить так, труситься, аж дриготить,– і тут чує зоддалік той голос ізнов, і ближчає! Аж ось чує (пауза – перестрашено, мов дослухаючись) – тупу-тупу-тупу – іде сходами вгору! Далі чує, клямка клац, і він знає, що воно вже в кімнаті!
І не збігло багато часу, як він уже знає – воно стоїть коло його ліжка! (Пауза). Потім знає: воно схилилося над ним, а він лежить і не дихає! Тоді, тоді йому так наче х-о-л-о-д-н-е що коло самісінької голови! (Пауза). І тут отой голос каже, простісінько йому в вухо: "Х-т-о – в-з-я-в – м-о-ю – з-з-з-о-л-о-т-у – руку?" (Це треба проскімлити вкрай жалібно й докірливо; потім подивіться пильно й значуще в очі найбільше пройнятому слухачеві – бажано дівчині – і дайте цій моторошній паузі наростати серед мертвої тиші. Коли пауза досягне саме належної довжини, зненацька накиньтеся на ту дівчину з несамовитим викриком: "Ти її взяла!").
Якщо ви паузу витримали саме враз, бідолашна звересне й підскочить мало не до стелі. Але паузу треба неодмінно витримати саме враз; і ви пересвідчитеся, що це найбільш марудне, обтяжливе й непевне завдання, за яке вам будь-коли доводилося братись.
1895