Що було тому причиною, га? На вітчизняних наших печах руські богатирі (не кажучи вже про нас, простих смертних) споконвіку собі лежали любесенько, розкошуючи як у раю (та й нині благополучно лежать і розкошують — дай Боже!), а якийсь там Ілько з якогось там провінційного Мурома раптом УСТАВ! Як наче по-щучому велінню.
А, злізши з пічки-грубки, хіба ж таких ділов притьмом натворив!
По-перше, меча отакезного, харалужного дістав, бойового коня осідлав і погнав його, бахмута, до стольного граду Києва чимдуж, дорогою звільнив Чернігів від облоги клятих степовиків, а вже завершивши сіє і далі їдучи (між іншим, чернігівські мужики, не довго думаючи, хотіли навіть було зробити його воєводою своїм), подолав страховидло, яким був для тамтешніх країв Соловей-розбійник і таким робом убезпечив дорогу до стольного граду; а по-друге, розпочавши службу в Києві, Ілля незмінно в потрібний час опинявся в потрібному місці, там, де Києву в ту мить загрожувала небезпека...
Так він хвацько, сам-один зупинив і вщент розгромив татарське нашестя, схопивши чужинського поводиря Каліна-царя за ноги, як заходився ним розмахувати сюди й туди, так і поклав усю їхню татарву — як снопи у полі порозкидав! Ось так. Як наче він з місяця звалився. Наче біс який вселився в чоловіка! І від чого б то, га? Адже до того ні в чому подібному Іллюша той поміченим не був, як уже мовилося, крижнем лежав на печі, тихо та мирно аж цілих тридцять три роки і зненацька, як з ланцюга зірвався! Найшло таке на чоловіка чи що? Звідтоді, з часів Київської Русі Володимира Великого не одне покоління істориків б’ється над цією загадкою, над цією нерозгаданою таємницею: що ж таке з руським чоловіком, який любить чухатись і жити на авось, лучилося, що він ґвалтовно з печі рідної зліз і стільки героїчних ділов натворив!
І ось зовсім недавно на пожовтілих сторінках "Руської правди", чия ветха підшивка дивом збереглася в Софії Київській, нам вдалося розшукати інтерв’ю народного героя, дане свого часу тодішнім майстрам пера (не забуваймо, журналістика — після дамочок однієї відомої поведінки, — є другою найдревнішою професією планети Земля!). Подаємо кілька фрагментів з того інтерв’ю:
"РУСЬКА ПРАВДА": Пане-добродію Ільку, невже й справді 33 роки пролежали на черені знаменитої нашої, істино руської печі?
МУРОМЕЦЬ: А шо ж тута дивного чи незвичного для нас, руських, га? І лежав би й досі, якби не одна притичина...
"РУСЬКА ПРАВДА": О-о!.. Це нас цікавить зело. Що могло статися таке, яка притичина-рахуба, що руський молодець, тридцять три роки пролежавши на печі, негадано зліз з неї, за меча взявся, коня осідлав і таке... таке натворив?!.
МУРОМЕЦЬ: Шо, шо... Тута й балакати нема про шо. Всьому виною піч. На черені якої я 33 годочки пролежав. Її, рідненьку, перестали топити — ось шо!
"РУСЬКА ПРАВДА": Хто — перестав?
МУРОМЕЦЬ: Коби ж знаття. А тіко перестали і все. То шо я мав робити? На холодній черені лежати? Нема дурних! Як відчув, що черінь уже більше мої боки не гріє, то в один змиг ока й устав. Це потім якихось старців придумають, що буцімто до мене приходили і на подвиги мене благословили — не було старців! Зліз я, меча із стріхи витягнув, коня осідлав і до стольного граду Києва гайнув чимскоріш...
Чого?
А того... Куди Київ дивиться? Чому це мені піч перестали топити? На х... мені такий великий князь здався, як він про мою піч не дбає. Ну, думаю, покажу князеві кузькину… оту саму, значить. Матінку! Душу з нього витрясу — чого це мені піч перестали топити? Куди великий князь у своїх хоромах дивиться, га? Хіба він нам не покревник? І взагалі, до чого він докнязювався. До того, що на Русі нашій вже й на печі не влежиш? Ще чого доброго, позамерзаємо на тих печах — взимку ж дюдя. Хуга страшелезна! Їду, злий як сто чортів разом узяті, аж тут дорогою — гульк! — підвернулися під руку якийсь паршивий Соловей-розбійник, а згодом і татарва клята. Я й зігнав на них свою злість! Хай знають на що здатен руський богатир, коли перестануть йому рідну піч топити!..
Істина — і через тисячу з гаком літ — правда! Такий він, руський мужик-богатир. На печі вилежується і за вухом йому не свербить, і вухом не веде десятки й десятки літ, а тільки вихолоне тепла черінь, так і злізе тоді з рідної печі, за меча візьметься, коня осідлає і таких ділов натворить, що й волосся сторч стане. Навіть на лисій голові, де його до того й не було. І скільки подвигів звершить, вимагаючи аби йому справно піч топили, що чи й вистачить билин аби його подвиги потім оспівати!
Це у нас, русичів, як родима плямочка-цяточка. На цім стояла і нині благополучно стоїть рідна наша Русь!
Амінь!
ПАНТЕОН НА ОБОЛОНІ
або
місце загибелі змінити неможливо
Був колись на Русі один — богатирем вважався, Добринею Нікітичем прозивався. Одне слово, герой руського (а не, наприклад, російського, як в УРЕ — т. 3, стор. 412, — мабуть, "помилково" зазначено, бо ніякої в біса Росії в часи Київської Русі і близько тоді, звісно, не було) — билинного епосу. Разом з друзяками своїми Ільком Муромцем та Альошкою Поповичем подвиги різні здійснював. А часто й сам душу відводив. Меча мав здоровенного (харалужного чи що?), а позаяк ручища в нього завше свербіли, то Нікітич той, Добриня, значить, з нудьги за меча тільки що — й хапався: кому б його голову для підняття настрою одним махом відтяти? Бажаючих чомусь не знаходилося — люд у нас — що тоді, що тепер — над кожним членом свого тіла труситься. А Добриня, значить, який Нікітич, розваг баг. Є меч, то треба його в діло пускати і комусь башку зносити, бо ще й заіржавіє (не башка, звісно, меч). Ось той Добриня й причепився до Змія Горинича.
Пиячив тоді Добриня у Києві, при дворі князя Володимира, а там щодня учти, банкети-посиденьки, на яких збиралися бояри, дружинники та різна там місцева знать — мафіозі та рекетири. Чаші здоровенні: одну перехилиш, другу, дивись після третьої й замакітриться у тебе в голові. І захочеться комусь голову відтяти, щоб молодецьку звагу показати. От Добриня, якось зазвичай перебравши, і згадав про Змія Горинича.
А треба вам сказати, що Змій той, на прізвисько Горинич, жив під Києвом на Оболоні, де Почай-річка текла. Жив собі тихо та мирно — як порядний гад. Ну, там кого з киян зжере (хай гав не ловлять! Сьогодні он теж зазіваєшся, так і згламають тебе свої, не чужі, гади!), землю, бувало, попалить, коли над Руссю пролітав — вогнедишний же, то внизу все й горіло, але ж і порядок тоді був! Бо всі триголового боялися. А той Добриня, який Нікітич, і вгепав його з доброго дива.