Всміхнувсь... І зразу на своє
Вильнув він, хитродійник
— Та ще ошибок маса є,
Товаришу Олійник!
Тож ми і сьогодні можемо сказати: ще є у нас "ошибки", товаришу Олійник, і Ваша сатира нам і сьогодні потрібна!
В кінці твору автор з позиції моралі заявляє самокритичному голові:
Критикувать вас мало!
Бо нам, товариш голова,
Діла потрібні, не слова!
Не буду спинятися на відомій істині, що не тільки тоді голови колгоспів були винуваті, та все ж — як сьогодні мовлено. Бо нам справді сьогодні потрібні діла, а не слова. Чого-чого, а слів нам не бракує…
Один з віршів Степана Олійника названо весело-молодо, в унісон душі його автора: "Добрий день вам, добрі люди". Доброта — характерна риса Степана Олійника та його творчості. Закінчується згадуваний вірш рядками, що сьогодні звучать як заповіт:
І моє хай
Стане слово
Поруч з вами у строю.
Те, що взяв од вас з любов’ю,
Вам з любов’ю віддаю!
ЗДРАВІЯ ЖЄЛАЮ!..
Анекдот про анекдот,
або як виникають анекдоти
Я хоч і гуморист (а втім, це в мене професія така, бо сам я од природи, за характером своїм — невеселий чоловік, радше сентиментально-ліричний і взагалі, дотепи на гора не видаю і в побуті чи компаніях не хохмлю, даруйте за це слівце), а не кожен анекдот сприймаю. Хоч і люблю їх, сміховинних, безмежно — і солоні, бо яка ж дотепна придибенція може бути без солі і, навіть, даруйте, сороміцькі. А, особливо, наші невмирущі українські народні усмішки. А не люблю я тих анекдотів, які ображають не просто гідність людини (що теж викликає спротив), а гідність національну, зневагу представника однієї — буцімто великої — кількісно, — нації до інших народів, кількісно менших. Самі знаєте про кого у нас такі, з дозволу б сказати, анекдоти гуляють — про чукчів — ох і розплодилося їх на "братніх просторах" колишньої есересерії — про хохлів, про "чорномазих" тощо.
Так ось на цю тему анекдот…
Ну, майже анекдот. Сиріч бувальщина, що колись лучилася з одним, нині московським гумористом. (Прізвища його не називаю, воно — широко відоме).
На той час він тільки-но почав виступати на естраді з виконанням реприз, гуморесок. Хоч і був родом з Воронежа, але прізвище в нього українське, себто на —енко, тож його довгий час сприймали у нашої сусідки за хохла. (В Росії українців, як ви знаєте, інакше як хохлами і не величають). А може, у його роду таки було українське коріння, швидше всього так, але він загалом руська людина. Навіть, хай йому легенько гикнеться, непогана.
Приїхав він тоді вперше до "зореносної", опинився в одній компанії — чийсь день народження відзначали, у якій крім артистів "Москонцерту" якимось робом затесався один військовий чоловік з досить значними погонами. Ну й причепився він до провінціала з Воронежа — в’їдливий чоловік чи що. Оскільки ж прізвище у воронежця закінчувалося на —енко, то й став його звати хохлом. Чіплявся, чіплявся, а тоді вирішив дістати його анекдотом про чукчу. Про отого, який потрапив в автомобільну аварію. І ось треба було йому робити операцію голови. Лікарі й кажуть родичам потерпілого: або-або... Або хворого прооперують і видалять звивину і він житиме, хоч і залишиться дурнем, або — помре, вибирайте.
Порадившись, родичі вирішили вибрати перше. Хоч і дурнем зостанеться (а втім, кого нині цим подивуєш, чи хто нині на це звертає увагу?), але ж зате — житиме.
І ось після операції бідний чукча (увага, анекдот розповідається російською мовою, бо лише на такій мові цей "шедевр" і існує) підійшов до дзеркала, подивився на себе і раптом ні сіло, ні впало, вигукнув українською мовою:
— Гарний хлопець!..
Компанія зареготала у своє задоволення з отого "гарний хлопець". Ви, звичайно, вловили в чім тут суть?
З однією звивиною під черепушкою може бути лише хохол — так би мовити, унікальний народець!
Ну, компанія регоче, військовик, який розповів той "анекдот", задоволено — шпигнув таки хохла! — питає гумориста з прізвищем на –енко:
— А ти чого не смієшся, тут, брат, треба сміятися.
Бідний військовик, він навіть не підозрював, у яку халепу необачно вскакує.
Зберігаючи незворушливий спокій, артист-гуморист здивовано питає:
— А де продовження? Він — показує на військового, — утаїв од нас продовження цієї штучки. — І далі заходився на ходу придумувати новий кінець "хохми". — Під час операції в голову потрапила інфекція і через кілька днів єдину звивину взагалі довелося ліквідувати. Після чергової операції "чукча — гарний хлопець" дивиться на себе в дзеркало й раптом вигукує:
— Здравія желаю!..
Чи варто говорити, що той, у погонах (не знаю скільки ще там у нього під черепушкою залишилося звивин) увесь вечір просидів мовчуном
і більше "хохлів" не чіпав.
Ось так негадано виник анекдот про анекдот.
Хоча ручаюсь, що насправді так і було. А сама ця історія перетворилася на історію про те, як народжуються анекдоти — за що купив, за те і продаю.
Здравія… гм-гм… жєлаю.
І БАТЬКА ТРЕБА ВМІТИ ВИБИРАТИ...
Року 1939-го Україна зібралася відзначати 125-ту річницю від дня народження Т. Г. Шевченка. ЦК КПУ та Уряд все взяли в свої руки, себто під свій суворий контроль за відомим принципом: крок вліво, крок вправо (від затвердженого плану) — розстріл. А в ті часи це були не пусті слова. У ті часи таки й справді стріляли — від перших секретарів ЦК до найдрібніших службовців, якщо вони не дуже ревно слухалися Москву. Тож всі старалися — не так перед Кобзарем, як перед "зореносною". Задумано було з розмахом, помпою і та велемовна урочиста пишнота була, звісно, розрахована на зовнішній ефект. Для світу. Особливо для клятих "буржуазних націоналістів" — ось як ми дбаємо про українську культуру взагалі і про геній Шевченка зокрема! А ви кричите, що... Одне слово, ювілей був запланований на вседержавному рівні — розмашисто, з досить вражаючою показухою. Але на ідейно новому рівні, щоб і духу націоналізму не було. Урочистості мали відбутися у всіх закладах культури. І в першу чергу в головному науковому центрі, себто в Академії наук УРСР, чи як на той час — УСРР. Саме тоді академія і була передана із системи Наркомосу УРСР у безпосереднє відання Раднаркому УРСР.
На архіврочисте засідання Академії з нагоди 125-річчя від дня народження Тараса Шевченка були запрошені всі її члени, в тім числі й з Дніпропетровська Дмитро Іванович Яворницький — історик, археолог, етнограф, фольклорист, академік АН УРСР з 1929 року, чи не найвідоміший на той час учений.