А тим часом Яць сидів сам у своїй пустій хаті. Дві думки мучили його: думка про нужду швагрової родини і про власні безхосенні старання у другого швагра. Намір його — розпочати самому роботу на власнім грунті — не відступав його ані на хвилю. Бився неборак, як риба в сіті, шукаючи способу, як би поставити на своїм без багацької запомоги.
"Сам буду копати, то річ певна, але з чого жити весь той час? Чи притягти до спілки тих бідолахів, що майже щодня ходять по селу, шукаючи роботи й хліба? До спілки то они б пристали, то певно, але відки я хліба для них наберу?"
Коли так бідний Яць нуждувався з своїми думками, — злегка, несміло відчинилися двері його хати і всунулася крізь них суха згорблена поява Юдки, загальнозвісного в Бориславі Юдки Либака*.
Був то жид не старий ще, може, 40-літній, але вже згорблений і поморщений, як дідусь. Його висохле пстругльовате лице, покрите рідким, як жар, червоним, заростом, коротко обстрижена голова з довгими, розкудовченими пейсами, великі очі в червоних обвідках болющих повік і грубий, неприємний голос — усе те чинило його зовсім несимпатичною появою. Але проте серце у Юдки було м’яке, людяне; все він готов був усякому помогти, поділитися з бідним і посліднім кусником.
Юдка уже кільканадцять літ в Бориславі, занятий своїм нужденним либацьким зарібком, жив у хлопа і в свобідних хвилях радо помагав людям при хлопській роботі. Сміялися з його незграбного вигляду, але любили його за його доброту, і ні один бориславський чоловік не відмовляв йому невеличкої помочі: то завезе йому до міста назбирану кип’ячку, то дасть задарма горщик картопель або пару яєць, з котрих, та ще цибулі, й складалася вся Юдчина пожива. Зате й чоловік певен був, що в косовицю або в жнива, коли найтяжче за робітника, Юдка на перший поклик покине свій кінський хвіст і піде до сіна чи до снопів, без ніякої заплати, за саме тільки почесне.
— Добрий чоловічище той Юдка, — говорили про нього бориславські господарі.
— І для того такий капцан, — додавали другі. — Ніколи ще того не бувало, щоб добрий чоловік капцаном не вмер.
А однако ж Юдці не було суджено вмерти капцаном.
— Добре полудне вам, пане Зелепуга, — сказав, входячи й низенько кланяючись.
— Добре здоровлє! — відказав Зелепуга. — То ти, Юдко? Сідай собі, гостем будеш.
— Най усе добре сідає! — відказав Юдка і все стояв, опертий о ріг комина, та м’яв в руках подерту, забризкану шапку.
— А що там у тебе нового, Юдко? — питав Яць.
— А що ж би? Все, богу дякувати, по-старому.
— Маєш мені що сказати, що так шапку мнеш? — питав дальше Яць, усміхаючись добродушно.
— Та ніби теє... як єго, — ікався Юдка, як коли б не міг здобутися на відвагу. Вкінці переміг свою несмілість і поступив два кроки до лави, на котрій сидів Зелепуга.
— Знаєте що, пане Зелепуга? Говорив мені Мендель, що хочете продати свій грунт на Волянці.
— Грунт на Волянці? А так, продав би-м.
— Ну, то продайте мені.
— Тобі? А тобі нащо?
— Так собі. Потрібно. Маю ту трохи грошей, то думаю собі, чи не доробився б чоловік дечого на вашім грунті.
— Ну, що ж, боже тобі помагай, Юдко! — щиро сказав Яць. — А коли маєш натілько грошей, то, певно, ліпше на грунті робити, ніж кінським хвостом по калюжах махати.
— А яка ваша ціна?
— А хіба не казав тобі Мендель? По сотці за морг.
— То на мене забагато, — сказав Юдка. — Я вам дам по вісімдесят, добре?
— Нехай буде й по вісімдесят. Другому жидові я б і за сто не дав, але тобі дам за вісімдесят, бо знаю, що ти хлопської роботи не цураєшся.
Юдка солодко всміхнувся при тих словах і видобув з-за пазухи кварту горілки.
— Ну, коли так, то випиймо могорич! — сказав Юдка. — Нехай вам бог на все добре помагає! І зараз, до писаря пійдемо, контракт зробимо.
— А коли гроші виплатиш?
— Зараз, як тілько контракт буде при свідках підписаний.
Яць Зелепуга слухав і майже ухам своїм не вірив. Юдка Либак грунт купує! І готовими платить! Ну, то вже хіба кінець світу наближається!
Зелепуга кілька разів недовірливо поглядав на погане, хоч і розрадуване Юдчине лице — чи не думає той жидюга його на глузи піднімати. Але куди тобі! Юдка зовсім на-серіо брався до діла, і ніколи не любив жартувати.
Випили по кілька чарок могоричу і пішли до писаря. Писар був дома, контракт зробив зараз, Юдка заплатив цілого ринського від руки, підписали контракт і зараз же поспішили на Волянку, де Зелепуга власноручно віддав Юдці при людях свій грунт в посідання, а від Юдки також при людях одержав цілих 320 ринських новими банкнотами.
Одержавши гроші, Зелепуга не зважав на те, що вже вечоріло, але побіг прямо до швагрової. Як же здивувався, заставши перед хатою на улиці фіру Недовареного, а його самого з жінкою в хаті.
— А, швагерок ту! — крикнув Недоварений, побачивши Зелепугу, і треба додати, що крикнув далеко веселіше, ніж рано. — Ну, ну, ходи ближче!
— Не надіявся я вас ту застати, — сказав Зелепуга, зупиняючись в отворених дверях.
— Ага, ти думав, що я вже такий турок, що не має в собі душі християнської? Ей, ви, жебраки, жебраки! Все думають, що тілько самі добрі, і чесні, і милосердні, для того, що все би з дорогої душі дали, тілько що нічого не мають!
Тим часом Зелепуга кивнув швагровій, відпровадив її набік і вручив їй "затимчасом" п’ять ринських, кажучи, що коли буде чого потребувати, то нехай просто до нього обертається. Бідна жінка видивилася на нього зачудуваними очима, навіть подякувати забула. А Зелепуга вже натис шапку на голову і хотів поспішити додому.
— Чекай-но, швагерку, чекай! — крикнув на нього з хати Недоварений.
— А чого вам треба? — сказав Зелепуга, нехітливо зближаючися до дверей.
— Ну, а що, ти ще не покинув свого запливомізького наміру — копати ями на своїм грунті?
— Ні, не покинув.
— А коли починаєш?
— Завтра.
— Що? Завтра? Ну, а кого ж ти до спілки принадив?
— Нікого не принадив і нікого не потребую принаджувати. Сам собі буду радити, і то найліпше. Знаєте, як той казав: сам ся пасу, сам ся й виганяю. Добраніч вам!
І Зелепуга поквапно віддалився, лишаючи Недовареного у великім зачудуванні. Як то? Мала ж би се бути правда? Мав би той безум Зелепуга направду розпочати сам роботу, та й за які гроші? Недоварений довго над тим думав, а далі рішив на другий день особисто відвідати Зелепугу і поговорити з ним на розум.