— Доне, як у тебе з пальним? Бензин потрiбен? — Я стояв бiля крила з порожньою п'ятигалоновою канiстрою в руцi.
Вiн поглянув менi просто в очi й спохмурнiв, видимо спантеличений, так наче я запитав, чи потрiбне йому повiтря, щоб дихати.
— Нi, — вiдказав вiн, i я вiдчув себе недолугим учнем iз задньої парти. — Нi, Рiчарде, нiякий бензин менi не потрiбний.
Це мене роздратувало, бо я ж таки трохи розумiюся на авiацiйних моторах i пальному.
— Ну гаразд, — ущипливо мовив я, — а може, трохи урану? Вiн засмiявся й одразу ж полагiднiв.
— Нi, дякую. Я заправився ним торiк.
Вiн знову залiз до пiлотської кабiни i вирушив зi своїми пасажирами в новий надприродно уповiльнений злiт.
Найдужче менi хотiлось, щоб люди одразу ж повернулися до себе додому, а ми швиденько забралися звiдти геть. Пасажири там чи не пасажири — а менi треба тiкати. Все, чого я прагнув, то це злетiти i знайти велике вiльне поле якомога далi вiд людей, щоб просто сидiти там, мислити i записувати в бортовому журналi, що зi мною сталось, а потiм спробувати вiдшукати В цьому бодай якийсь сенс.
Поки Шiмода приземлявся, я вийшов з "Флiта" трохи розiм'яти ноги. Тодi пiдступив до його кабiни й потрапив у струмiнь повiтря вiд пропелера потужного мотора.
— З мене досить, Доне. Налiтався донесхочу. Тепер поживу сам собi. Приземлюся десь далеко вiд мiста i трохи перепочину. А з тобою лiталося непогано, весело. Може, ще колись побачимось. О'кей?
Вiн i оком не змигнув.
— Зроблю ще один полiт, i рушимо разом. Бачиш, на мене чекає хлопчина.
— Гаразд.
Молодик покiрно сидiв у пошарпанiй iнвалiднiй колясцi, яку прикотили до поля вiд самого мiстечка. Вiн справляв враження розламаної на шматки iстоти, що її впресувала в сидiння якась невiдома сила надтяжiння. Проте вiн бажав полiтати. Товклися там i iншi люди. Душ сорок чи п'ятдесят. Хто сидiв у машинах, а хто стояв поруч i з вiдвертою цiкавiстю чекав побачити, як Дон витягатиме хлопця з коляски й пакуватиме до лiтака.
Та Дон цим не переймався.
— Хочеш злетiти?
Калiка всмiхнувся спотвореною усмiшкою i закивав на всi боки.
— То й злетимо, а чого ж, — мовив Дон спокiйним тоном тренера, що звертається до гравця, який засидiвся на лавi запасних i якому саме настала черга виходити на поле. Якщо, озираючись назад, i шукати в тiй хвилинi чогось дивовижного, то це була напруга, з якою вiн це сказав: наче й недбало, але водночас владно, так, щоб той молодик зараз же пiдвiвся й самотужки забравсь до лiтака, i то без будь-яких виправдувань. А все, що сталося по тому, справляло таке враження, нiби хлопець тiльки грав роль калiки й тепер закiнчував свою останню сцену. Достоту як у театральнiй виставi. Принаймнi такий вигляд усе те мало збоку. Оте надтяжiння враз зникло, так мовби його нiколи й не iснувало. Хлопець вискочив з коляски, як корок з пляшки шампанського, i, зачудований сам iз себе, побiг до лiтака.
Я стояв поруч, i до мене долинув його голос.
— Що ви зробили? — шепотiв вiн. — Що ви зi мною зробили?
— Ти збираєшся летiти чи нi? — запитав Дон. — Плата — три долари. Грошi, будь ласка, наперед.
— Я лечу! — вигукнув молодик.
Шiмода не допомагав йому залазити до передньої кабiни, як вiн звично робив це з iншими пасажирами.
Люди повиходили з автомобiлiв. Навколо розлiгся приглушений гомiн багатьох голосiв. А потiм запала тиша. Вiдтодi, як одинадцять рокiв тому вантажiвка шубовснула з моста у воду, цей молодик не ступив самостiйно жодного кроку. I тепер вiн нагадував дитину, яка зробила собi крила з простирадла.
Зрештою вiн видряпався до кабiни i ковзнув у крiсло, недоладно вимахуючи руками, неначе вони були призначенi для того, аби ними бавитись.
Перед тим, як хтось iз натовпу спромiгся вимовити бодай слово, Дон натиснув на акселератор i "Тревел-ейр" покотився просто в небо, плавно обминаючи дерева й майже прямовисно беручись угору.
Чи може хвилина бути щасливою i водночас моторошною? Так! Хвилини йшли одна за одною. Тут був i безмежний подив з чудесного зцiлення калiки, що, судячи з вигляду, цiлком на це заслуговував, i водночас тривожне передчуття чогось лихого, що мало статися, як тiльки тi двоє спустяться на землю. Натовп наче зав'язали у тугий вузол чекання, а це не вiщувало нiчого доброго. Хвилини спливали, i всi очi свердлили маленький бiплан, який безтурботно ширяв собi у сонячних променях, i глухе насильство нуртувало, накопичувалось i рвалося назовнi.
Виписавши в повiтрi кiлька вiсiмок, "Тревел-ейр" почав знижуватись по компактнiй спiралi й пролетiв над огорожею, мов забарна й гуркiтлива летюча тарiлка. Якби Дон керувався здоровим глуздом, то випустив би свого пасажира десь далi вiд натовпу, хутко злетiв би собi й зник у небi. Тим часом людей прибувало. Якась жiнка бiгла до мiсця, де мав сiсти лiтак, штовхаючи перед себе ще одну iнвалiдну коляску.
Дон керував навпростець до натовпу. Розвернувши лiтак пропелером вiд людей, вiн заглушив мотор. Суцiльною масою всi посунули до кабiни. На мить менi здалося, що вони вже шматують перкаль, аби швидше дiстатися Дона та його пасажира.
Чи повiвся я, як боягуз? Не знаю. Я пiдiйшов до свого "Флiта", пiдкачав бензину, ввiмкнув запалювання й крутонув пропелер, щоб запустити двигун. Потiм залiз до кабiни, розвернув лiтак проти вiтру й злетiв. В останню мить я побачив, що Дональд Шiмода сидить на краю кабiни, а розбурханий натовп оточує його.
Я повернув на схiд, потiм на пiвденний схiд. Час минав, i нарештi я здибав велике поле з деревами для затiнку та джерелом питної води, де й приземлився на ночiвлю. Те поле було далеко вiд будь-якого людського житла.
6
I сьогоднi не можу собi пояснити, що тодi накотило на мене. Певно, було це оте знайоме кожному з нас фатальне вiдчуття, i воно погнало мене геть, якнайдалi навiть вiд такої дивовижної та цiкавої людини, як Дональд Шiмода. Якби менi випало побрататися з лихою долею, то й у самого Месiї забракло б могутностi, щоб примусити мене залишитися десь поблизу.
У полi було тихо. Мовчазний величезний луг, вiдкритий небу... i дзюркiт маленького струмочка — щоб його почути, треба було добряче напружити слух. Я знову був на самотi. Людина звикає до самотностi, але поруште цей звичай бодай на один день — i вам доведеться призвичаюватись до цього знов iз самого початку.