Напруга наростала. Жінки розгублено перешіптувались. Гнівно загули чоловіки. Навіть ті, що вже були добре напідпитку, враз протверезились. Не терпілося знати, хто стріляє на виноградниках.
— Кому наше свято — не свято?
Лейтенант і Лукич, про щось радячись на ходу, швидко рушили вперед. Слідом за ними ринув увесь ч похід. Однак це вже був не карнавал. Це вже рухався роздратований натовп, гнівний, лютий, сторожкий.
На бочці не лишилось нікого. Коні йшли самі за людським натовпом. Порожні кухлі безладно подзеленькували в передку. Дівчата-виночерпії вже десь розсипалися поміж дорослими, забувши про свої веселі обов'язки.
Велосипед! Ілонка перша помітила серед шляху перекинутий боком сержантів велосипед. їй здалося, що сержанта вбито. Зойкнула, закричала не своїм голосом:
— Лощакова вбито! .
А він тим часом, зачувши близький гомін, підвівся над. виноградними кущами, живий, спітнілий, весь вкритий дорожнім пилом, і зробив лейтенантові якийсь знак рукою.
За хвилину вже всі були коло нього. Оточили сержанта тісним колом, схвильовано оглядали, розпитували. Ілонка стояла, не чуючи себе, приголомшена незвичайним виглядом сержанта. Пррєтрілений, закривавлений чобіт, наспіх перетягнута ременем нога, вияложена в пилюці міська цукерка, що стирчала з сержантової кишені,— все це було зараз страшним, таємничим, незбагненним для неї. В кількох словах Лошаков доповів лейтенантові, що сталося.
— Звідси він стріляв,— пояснював Лошаков, показуючи лейтенантові лігвище під густими кущами, де, видно, ще зовсім недавно лежав бандит.— Але поки я сюди добрався, тут уже нікого не було. Відповз...
Слід вів попід кущами кудись на захід.
— Спершу тебе треба перев'язати,— сказав Лукич, добувши з кишені засмальцьований індивідуальний пакет.
— Доки Лукич з кількома молодицями робив Лошакову перев'язку, лейтенант розподілив учасників карнавалу на групи, призначив старших і, розтлумачивши їм завдання, розіслав людей в різні кінці виноградників. Важко дихаючи, чоловіки на ходу висмикували з землі замашні кілки, що по них вився виноград. Хтось розмахував у повітрі зірваною з воза люшнею.
— Швидше давай, бо скоро вечір,— чула Ілонка чиїсь слова.— Якщо не встигнемо, то темрява його врятує.
Біля бочки з вином не зосталося нікого. . Розкинувшись кількома лавами, заходячи здалеку, люди поступово з усіх кінців оточували плантації. Ішли, прочісуючи кожне міжряддя, де міг притаїтись злочинець. Хто він? Яким вітром занесло його в ці краї, з якою метою він стріляв у сержанта? Ще ніхто нічого цього не знав, люди знали одне — що стріляти в радянського сержанта міг тільки фашист, воєнний злочинець, палій війни. А для мирних мешканців
Сент-Іштвана цього було досить. Зрештою, в цей момент вони вже менш за все думали про Лошакова вони насамперед непокоїлись за своє власне майбутнє. Ще свіжі в пам'яті криваві страхіття війни попливли кожному перед очима, заступивши собою радість порушеного свята, розпалюючи ненависть до винуватця тривоги, викликаючи в кожного жагуче бажання розправи.
Ішли, як на звіра: з паліччям у руках, з войовничим обуренням у поглядах. Дедалі тісніше змикалися лави...
Лейтенант Вечірко разом з Лукичем, Штефаном та кількома селянами рухався по основному сліду, що його лишив за собою відповзаючий ворог. Його, видно, було поранено: раз у раз хто-небудь натикався на плями свіжої крові.
Ілонка трималася батька. Горіла нетерплячкою, шарпала батька за руки, щоб швидше йти вперед.
— Бо ж той утече!..
Справді, незабаром вечір, а виноградники великі, розкинулись на десятки гектарів. Рухатися доводиться повільно — кожну хвилину можна чекати пострілу. Та ще, як на те, кущі пішли високі й густі, далеко крізь них не побачиш.
— Тату, візьми мене на руки, я дивитимусь...
— Він тебе встрілить, ти — в білому...
— Але ж він утече, і тоді знову буде на всіх війна...
Штефан деякий час думає над доньчиними словами. Мовби в забутті, ніжно гладить її красиву голівку.
— ...Все погорить, поруйнується, і ми будемо знов сидіти в брудному холодному бункері, ховаючись від бомб... О Єзус-Марія!
Коваль темніє на виду, стає навшпиньки, оглядаючи міжряддя. Ні, так не побачиш далеко!
— Ну, добре... Іди.
Він бере Ілонку на руки, садовить собі на плече, її черевички, що були зранку білі, як сніг, тепер зовсім посіріли від куряви.
— Дивись пильно... Бо як не будеш пильною, то він нас уб'є.
Ілонка напруженим зором оглядає плантації. Але ніде нічого підозрілого. їй нетерпеливиться:
— Мабуть, він уже втік!
Здалеку величезною дугою посуваються назустріч сентіштванці, бредуть по груди в густій зеленій масі. Добре, коли разом, коли всі дружно: тоді ніщо не страшне.
Сонце вже заходить, міжряддя виповнюються тінями.
Втече чи не втече?
Раптом Ілонка здригнулась і міцно припала до батька.
— Що таке, доцю?
— Бачу...
Приголомшений ПІтефан рвучко пригнувся. Ілонка схвильовано зашепотіла:
— Не пригинайся, тату, випростайся... Бо так мені не видно!
— Де він?
— Он там... Випростайся!
ПІтефан випростався, обома руками тримаючи Ілон-ку, мов сокола на плечі.
До злочинця ще була чимала відстань. Він швидко відповзав у глиб широкого вибалка, тримаючись тіні, іноді важко й незграбно плигаючи від куща до куща.
Затамувавши подих, Ілонка стежила за ним. Обшарпаний, закудланий, блискаючи підковами чобіт, він відповзав якось розлючено й нервово, і коли озирався на погоню, дівча виразно бачило його смертельно бліде, гидко перекошене обличчя.
Лейтенант мовчки йде попереду з револьвером у руці, Лукич — з автоматом напоготові.
Все швидше прослизають поміж кущами вперед, батько з Ілонкою на плечі ледь встигає за ними.
— Стежиш, Ілонко?
— Стежу.
— Пильнуй же, доню...
Десь далеко у вечірньому тихому повітрі весело вдарили святкові бубни. То, видно, поставчани вже виходили зустрічним карнавалом на шлях.
1949