Так і завмерли на хвильку, один навпроти одного, не кузени, не напівродичі, а два рідні брати. У кімнаті стало тихо-тихо. Примружені очі вінничан і чернігівців. їм смішно і цікаво, їм страшно і цікаво, їм паралельно, але цікаво.
Стукає настінний годинник. Назар мовчазно і стримано збирає речі. Він думав погостювати у брата декілька днів, він уявляв їхні довгі нічні розмови, він хотів розповісти Остапові про Наталку, не все розкажеш батькові-матері, однокласникам, кого спитати, як не старшого брата, чому у дівчат настрій міняється, як березнева погода, може, є якісь специфічні засоби впливу, і взагалі, що брат думає про батьків, Назара, себе, Київ, державу.
Остап стоїть посеред кімнати, як укопаний, і жаль йому вже, що вдарив брата, той так довго їхав сюди. Але Остапа забембують ці невідповідні вторгнення в його життя, ці архаїчні пуповини, босоноге дитинство і всілякі рушники, над якими матері недосипають ночей. Треба було попереджувати, а якщо вже приїхав (та ні, вже місяць попереджували, але... але все одно), то слід сидіти нижче трави, це не сільський вигін, де підлітки пасуть худобу, не гульки у приміщенні будинку культури так званого рідного села, Назар — дикун, конан-варвар, як він смів нести таку ахінею, подумаєш, перетрудився, самостійно добираючись до гуртожитку.
Назар одягається, зараз піде у ніч, Остапа розпирає злість, який неприємний день, треба буде переглянути гороскоп, він хоче жити, а не скніти, його не можуть постійно в'язати із кимось спогади про сільських бабів і дідів, невже ця, бляха, мала батьківщина буде вічно висіти наді мною дамокловим мечем? Але Остап пересилює себе, викликає брата на коридор, нехай не дивляться на їхні суперечки ці жевжики.
У коридорі братерські очі спалахують соромом та неприязню. і стоїть брат навпроти брата, як воїн навпроти воїна, ворог навпроти ворога, Петлюра навпроти Муравйова, сонце навпроти місяця.
Мовчанка, навіть не чути набридливого цокання настінного годинника, наче брати випали у позачасову чорну діру. Відсутність взаємних докорів, уперта родинна кров. Накінець Остап зважується і промим-рює, щоби брат пробачив йому, погарячкував, типу, були неприємності з однією кобітою. Так і сказав, кобіта; дєвка, тьолка, чувіха, полонізми і русизми, вульгаризми і арготизми, одним словом, вишуканий синонімічний ряд, достойний неоплатоніста і младогегель-янця, сковородинчука і розанофца. Назара душить нахлинутий жаль, образа, йому видається гидким і слизьким худорляво-бліде братове обличчя. Закрадається думка, що він, властиво, уперше бачить цього самовпевненого егоцентрика, який посмів його ударити, що він уперше чує лукаво-екзальтовані вібрації нерідного голосу, що він уперше сприймає, як чужого, цього хлопця, котрий преться носити борідку під чекіста Дзержинського.
Мовчанка. Перестань, Назаре, що ти, справді, як целка, хочеш мене ударити, то бий, театрально розстібує Остап два верхні ґудзики на сорочці. А Назар згадує їхні відверті нічні бесіди, котрі вели у своїй хлоп'ячій кімнаті, будучи школяриками, їхні розділені секрети, що довірливо прошіптувались о другій ночі, їхні спільні футбольні матчі й перші кавалерські виходи чи кавалерійські наскоки до дівчат.
Мовчанка. Це вже украй замахує мене, усьому є межа, не хочеш вдарити мене, ходи, вип'ємо, пляшка знайдеться, тільки не стіймо тут, як дурні лохи. У голосі Остапа зникає театральність, він нервує, незмірно далекий від блідих грецьких стоїків чи середньовічних аскетів у чорних сутанах.
Із-за дверей визирають Остапові колеги, великоукраїнські спудеї, вічні центристи. Підлі хитренькі хохлята, нервово міркує Остап, ніхто і пальцем не повів, щоб спробувати нас примирити, відволікти нашу увагу на інше, хай навіть карти чи пляшку, подумали, що це наші проблеми. Почекай, хохляндіє, теж колись залишишся із повним мішком власних проблем наодинці...
І Назар відступає, розум перемагає емоції, він заходить до братової кімнати, знову викладає речі і роздягається. Сусіди забувають про братерську сварку, хтось виплескує враження сьогоднішнього дня, хтось перевальцем іде на кухню розігрівати їжу. Остап багато говорить, щось несуттєве, дрібненьке, закручується власною розмовою. І ось у кімнаті вже немає сусідів, хто у гуртожитській хаті-читальні, хто подався на ловитву дівчат, лише Остап і Назар, два втілення найбільших батьківських гордощів, Тапчик і Зарчик, так Кисільчуки-батьки називали їх маленькими... Остап пробує повертатися до предмета сварки, виправдовуючи, звісно, себе — філософа-хлопця із пунктирною борідкою під чекіста Дзержинського. І Назар усе ж заговорив, але скупо, не так, як нафантазував дорогою, оповідає братові про Наталку. Брат згадує, ох, ця вульгарна сільська краса; у неї, здається, ближче до країв тридцятидвоскладового зубного ряду, у ротовій порожнині красуються два "блищечих", під золото, зверху справа і знизу зліва Але Остап завбачливо не озвучує свої естетські візії, що ти хочеш почути від мене, Назаре, усіх їх треба трахати. Назар також небайдужий до цієї теми, але цинічний Остапів голос провокує згасання сповідницького патосу.
Ти змінився, Остапе, що з тобою сталося, так Київ уплинув; перестань, про що ти, скупо цідить той, потайки радіючи, що зміни помітні, і що він, плюючи на босоноге дитинство і руту-м'яту, виковує із себе людину нової формації, краплинами вичавлюючи недолугий провінціалізм.
Заходить хтось із хлопців. Треба спати. Ніхто більше не б ється і не жлуктить горілки, брати тиснуться на одному ліжку; не сон, а тортури. Назар твердо вирішує завтра повертатися. Остап не відмовляє, вони сяк-так помирилися. Звичайно, треба їхати, для гостювання тут потрібні гроші, для чого пропускати уроки. Вчи іноземні мови, Назаре, раптом виривається у брата цілком щиро, адже не будеш після закінчення шкільної комедії бикам хвости крутити і розкидати гнояки на городі...
Зранку Остапові на пари, домовляються о 1600 зустрітися на вокзалі, адже необхідно провести брата. Знову Київ, а не гуртожитська пустеля, торба на плечах, Назар не хоче придбати для сімейного столу київського торта чи котлет по-київськи, йому байдужі кулінарні візи-тівки столиці, він весь під враженням вчорашнього конфлікту. Але спомини про остапово-назарівський поєдинок поступово проковтує метушлива краса міста-циклопа; та ж сама чужинська мова, викривлена особливостями наддніпрянської та слобожанської артикуляції, ті ж відсутньо-самотні обличчя. Чомусь не приходять сьогодні хлопцеві до голови думки про честь і славу, еліту і білих гетьманів...