— Роммель,— сказав він, і це пролунало як заклинання.
16
І ЖОДНОГО ЛЕБЕДЯ...
Рудокоса жінка в купе тихо розмовляла з молодим священиком, котрий на мить підводив очі від свого молитовника, опускав їх, бурмочучи далі молитви, тоді знову підводив очі, нарешті згорнув молитовник і поринув у розмову.
— Ви з Сан-Франціско? — запитав він.
— Так,— відповіла рудокоса жінка,— мій чоловік прислав нас сюди. І тепер я їду до свекрів, уперше зустрінуся з ними. В Баллімоті мені виходити.
— Маєте ще досить часу,— тихо промовив священик,— ще дуже багато часу.
— Справді? — тихо спитала молода жінка. Вона була висока, товста й бліда, а дитячий вираз обличчя робив її схожою на велику ляльку. Тим часом її трирічна донька взяла священиків молитовник і напрочуд схоже почала копіювати його бурмотіння. Жінка вже підняла руку, щоб покарати дитину, та священик стримав її.
— Облиште,— тихо сказав він.
Ішов дощ, вода стікала по шибках, селяни плавали човнами по затоплених водою луках і виловлювали своє сіно; на живоплотах висіла покинута на поталу дощу білизна, мокрі пси гавкали на поїзд, вівці тікали навсібіч, а маленька дівчинка у вагоні нібито читала молитовник, зрідка вплітаючи в своє бурмотіння імена, знайомі їй з вечірньої молитви — "Ісус", "діва Марія", а також не забувала і про грішні душі померлих.
Поїзд зупинився, наскрізь промоклий залізничний службовець передав у багажний вагон повні кошики печериць, забрав картонні коробки з сигаретами, пакунок з вечірніми газетами, допоміг схвильованій жінці розкрити парасольку...
Начальник станції сумно дивився услід поїзду, що повільно відходив від вокзалу — начальник інколи питатиме себе, чи він часом не сторож на цвинтарі: адже тут проходять чотири поїзди у день, два в один, два в інший бік, та ще зрідка вантажний, що зажурено плуганиться далі, наче їде на похорон такого ж вантажного поїзда. В Ірландії залізничні шлагбауми захищають не машини від поїздів, а поїзди від машин, і розташовані не паралельно колії, а перетинають рейки впоперек, перекриваючи залізницю. Гарно пофарбовані вокзали трохи нагадують невеличкі будинки відпочинку або санаторії, начальники станцій схожі скорше на санітарів, аніж на своїх войовничих колег у інших країнах, які завжди стоять у диму паровозів, у гуркоті вагонів і віддають честь вантажним поїздам, що пролітають повз них. Навколо невеличких ірландських вокзалів ростуть квіти — на акуратних, доглянутих клумбах, дерева, акуратно підстрижені, і начальник станції посміхається у вікно вагона, що відходить від вокзалу, ніби хоче сказати: "Ні-ні, тобі не сниться, це справді так і є, зараз саме шістнадцять годин сорок дев'ять хвилин, як і показує станційний годинник там угорі. Бо подорожній певен, що поїзд запізнюється, але це не так, поїзд іде точно за розкладом, проте ця точність схожа на шахрайство. Шістнадцять годин сорок дев'ять хвилин — занадто точний час, щоб бути, правдою на цих станціях. Помиляється не годинник, а час, щб покладається на хвилинну стрілку.
Вівці кидаються врозтіч, корови здивовано дивляться на поїзд, собаки гавкають, а селяни плавають човнами по луках і виловлюють сітками скошене сіно.
Ритмічний речитатив повільно спливає з уст дівчинки, артикулюється у слова "Ісус", "діва Марія", через рівномірні проміжки вклинюється згадка про грішні душі. Рудокоса жінка дедалі більше хвилюється.
— Та не хвилюйтеся,— тихо каже священик,— до Баллі-мота ще дві станції.
— У Каліфорнії,— зауважує жінка,— тепло й сонячно. Ірландія мені вже чужа. П'ятнадцять років, як я виїхала звідси. Все лічу в доларах, не можу звикнути до фунтів, шилінгів, пенсів, і, знаєте, отче, Ірландія стала сумніша.
— Це все через дощ,— зітхнувши, відповів священик.
— Я ніколи не їздила цією дорогою,— промовила жінка,— а тільки іншою, ще до того, як емігрувала з Ірландії. З Атло-на до Голуея їздила часто, але тепер, здається, там живе менше люду, ніж тоді. Тепер там так тихо, що серце зупиняється. Мені страшно.
Священик зітхнув і промовчав.
— Мені страшно,— ще раз сказала тихо жінка.— 3 Балл і-мота мені добиратися ще двадцять миль, спочатку автобусом, потім пішки, через болото — я боюся води. Дощ і озера, річки й струмки, знову озера — таке враження, отче, що Ірландія продірявлена. Білизна на цих живоплотах ніколи не висохне, сіно упливе — вам хіба не страшно, отче?
— Всьому виною дощ,— відповів священик,— заспокойтеся. Мені це відомо. Іноді мені теж буває страшно. Протягом двох років я мав невеличку парафію між Кроссмоліною і Ньюпортом, а дощ ішов інколи тижнями, бушувала буря, навколо самі тільки високі гори, темно-зелені та чорні. Ви знаєте Нефін Бег?
— Ні.
— Це там неподалік. Дощ, вода, болото, а коли хтось підвозив мене до Ньюпорта або Фоксфорда, то й там всюди вода — озера або ж море.
Дівчинка згорнула молитовник, вистрибнула на сидіння, обняла матір за шию і тихо запитала:
— Ми й справді потонемо?
— Ні, ні,— відповіла мати, але сама вона була не дуже в тому певна. Знадвору дощ хлюпав по шибках, поїзд важко просувався в пітьму, наче пробивався крізь хмари води. Дівчинка знехотя з'їла бутерброд, жінка закурила, а священик знову взявся до свого молитовника. Тепер уже він, мабуть, не помічаючи того, почав копіювати дівчинку, чітко вимовляючи посеред бурмотіння окремі слова: "Ісус Христос", "святий дух", "діва Марія",— а потім згорнув книжку.
— Каліфорнія і справді така гарна? — запитав він.
— Чудова,— відповіла жінка і, щулячись від холоду, здвигнула плечима.
— Ірландія теж гарна.
— Чудова,— мовила жінка,— справді, а чи не пора мені виходити?
— Так, на наступній станції.
Коли поїзд прибув до Слайго, дощ іще не вщухав. Попід парасольками цілувалися, під парасольками плакали. Шофер таксі спав, поклавши голову на руки, схрещені на кермі. Я розбудив його,— він належав до того типу людей, що прокидаються з усмішкою.
— Куди? — спитав він.
— До Драмкліф Черч'ярд.
— Але ж там ніхто не живе.
— То й що,— відповів я,— але мені туди дуже хочеться.
— І назад?
— Так.
— Гаразд.
Ми їхали безлюдними вулицями по калюжах. З машини я бачив у сутінках рояль у відчиненому вікні, ноти мали такий вигляд, наче пилюка лежала на них шаром завтовшки з палець. Перукар стояв, нудячись, у дверях свого салону й клацав ножицями, ніби хотів пообрізати нитки дощу. Перед входом до кінотеатру якась дівчина підмальовувала помадою губи, діти, тримаючи попід пахвою молитовники, бігли під дощем, якась стара гукала через вулицю якомусь старому: "Наиа je, Paddy? " 1 , а він відповідав їй: "Гт allright — with the help of God and his most blessed Mother". 2